Хвилину він знесилено дивився на чорний отвір, що мов паща якогось чудовиська поглинув поліцая. В уяві він бачив скоцюрблене тіло на дні колодязя, куди вели залізні скоби-східці. Ціною неймовірного напруження сил він поставив кришку на місце.
По тому підняв свій хліб і кашкет, і, хитаючись, подався геть від цього місця.
«Ось тепер я справжній хижак. Я вбиваю так само легко, як і тигр».
Сергій Ворогін зітхнув, згадавши ті незабутні роки в Ленінграді: концерти, його сольні виступи з оркестром. Чудові часи! Де вони? А його зустрічі з Катрусею у весняному, по-святковому вбраному Ленінграді, схожому на блискучі театральні декорації? Перші палкі поцілунки біля пам"ятника Петру…
Гнівним рухом він скинув долонею сльозу.
«Я був музикантом, а зараз став убивцею. Я поміняв свою скрипку на зброю».
Він згадав широколезий кинджал у грудях поліцая, і його думка полинула далі… Валькірія, невидимий меч Нотунга, який допоміг Зігмунду вистояти в герці з Гундінгом.
«Гундінг і я… Не од мене це залежало; він зараз пішов в інший світ. Я не погребую протекції Брунгільди, щоб відправити його до Валгалли.
Мабуть, мій цинізм — не що інше, як щит, яким я захищаюсь від думок, що можуть завести мене надто далеко».
І зразу ж він пригадав уривок з опери, в якому Вагнер розповідав про жахливі битви не на життя, а на смерть, втечі і криваві полювання. В своєму становищі він знайшов теж щось схоже. «Колись я грав Вагнера на скрипці, тепер я інтерпретую його ножем. Жорстока іронія».
Він досяг кінця вулиці, машинально звернув праворуч, проминув великий будинок, схожий на школу, і йому раптом спало на думку, що було б добре почистити шинель і штани, забризкані грязюкою. Він здригнувся, згадавши чоловіка, якого пограбував минулої ночі і кому належав цей одяг. Перед очима Сергія Ворогіна стояло його розгублене обличчя. Залізничник намагався зрозуміти, чого хоче від нього ця людина-примара, що безшумно з"явилася з під’їзду; він пригадав, як той роздягався під дулом пістолета, як коротким ударом по голові оглушив нещасного, потім одягнув його штани і шинель просто на своє лахміття і взув черевики, які, на щастя, виявились саме його розміру.
Сергій Ворогін поклав хлібину на кам"яну огорожу, скинув шинель і дбайливо вичистив її. Думка про чоловіка, що лишився на-півроздягненим на тротуарі, холодної зимової ночі, не давала спокою.
Він відчув потребу якось виправдатись.
Що ж, тоді він гадав, що перебуває в Німеччині.
«Інакше я не зробив би цього».
Він промовив ці слова майже вголос.
Сергій Ворогін витер штани, одягнув шинель, узяв хліб і рушив у путь.
І тоді він побачив, що не може знайти дорогу назад.
На дверях — візитна картка, пришпилена двома кнопками: «Мадмуазель Жанна Варанья, кравчиха». Це тут.
Андре Ведрін постукав у двері. Три чи чотири рази, стримано і неголосно. Одночасно правою рукою він стиснув у кишені свого пальта ручку пістолета. Затамувавши подих, прислухався. Ніякої відповіді. Він постукав сильніше і почув десь далеко в кімнатах приглушені кроки. Хтось обережно підходив до дверей. Зарипів паркет, кроки наблизились і раптом усе стихло. Мовчання. Він уже готовий був вихопити пістолет, але опанував себе.
ebooksa