Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.
— Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, — казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, — але в мене відкрилася торішня рана.
— Ви показували Фюмену? — поцікавився інтендант.
— Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!
— Не ремствуйте на лікаря, — всміхнувся інтендант, — кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу — витрушують навіть лазарети.
Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.
— Пане обер-лейтенант, — звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, — вам подобається ота висока шатенка в червоному? — і він показав очима на танцівницю.
— Непогана, — недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. — Непогана, — поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. — Дякую за компанію, панове.
Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або — на що Лежнєв розраховував більше — налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці — зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».
У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті — за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів — лисуватий блондин з тонкими нервовими губами — був у цивільному вбранні. Ще один штатський — літній товстун — стежив за грою. Всі інші — в офіцерських мундирах.
Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно — її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.
— Потім, потім, Маріє, — відмахнулася жінка.
Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.
— Ваша ставка, Адо, — сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.
Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.
— Дві тисячі, — сказала.
Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.
— Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.
— Стережіться, фрау, — підхопив круглопикий товстун.
— Я не з полохливих, — роблено весело мовила жінка. — Прошу, майоре.
ebooksa