— Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять — двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, — він хотів сказати «розв’язно», але передумав.
— Точно описуєте, — мовив старий. — Професія відчувається. А як розмовляє?
— Блатні словечка вживає.
— Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.
— Хто така Ольга Мозгова? — спитав Лежнєв.
— Як і її батько — бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.
— Ясно, — кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. — Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?
— Начальник сосновського гестапо.
— Зрозуміло, — спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо — чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання — пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…
— Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.
— А я вам на просту цікавість і не відповів би, — буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: — Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…
До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.
Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.
Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук — розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.
— Як уранці, — пошепки сказав Ян.
— За півкілометра звідси, — визначив Петро Олійник.
— Мабуть, далі, — прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.
Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.
Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.
— Річку переходитимемо біля Чорних каменів, — попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. — Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.
ebooksa