— Я проведу, — ухилився од відповіді Гімпель.
Вони помовчали.
— Хто до вас приїжджав? — спитав Лежнєв.
Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.
— Приймачка, — Гімпель невесело усміхнувся. — Он подарунків навезла, розщедрилася.
Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.
— Дбає про вас, — обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.
— Коли їй це вигідно, вона може й подбати, — знов усміхнувся Гімпель.
— А що їй треба було?
Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.
— Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.
— Чого?
— З німцями водиться, — неохоче відповів Гімпель.
— Так вона ж німкеня.
— Шльондра вона, а не німкеня! — несподівано розізлився старий. — У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть — вихованка.
Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.
— З ким вона сюди приїжджала? — спитав Лежнєв.
— Я застав її саму.
— З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?
— Ольга… — чи то спитав, чи то повторив старий. — Яка вона з себе, не розгледіли?
ebooksa