Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв — про всяк випадок — вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача — придумали ж завидна совою кричати — і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.
— Значить, так, — попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. — Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…
— Де він?
— Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився — з переляку стріляє навмання.
Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини — треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.
Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:
— Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.
— Хто ви? — спитав Лежнєв.
— Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.
— Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.
Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.
— Назад! — ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. — На тому березі німці.
Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.
— Я бачив, як вони переправлялися, — відсапуючись, мовив Терьохін. — Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.
Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.
— Зайняти кругову оборону! — наказав Лежнєв. — Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.
— Запеленгують, — невпевнено заперечив Манукайтіс.
— Нас уже запеленгували, — гмукнув Петро. — Так запеленгували, що далі нікуди!
Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник — за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло — Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.
— Товаришу командир, вислухайте, — сказав він. — Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…
ebooksa