— Так, зрозуміло, — заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. — Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.
Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, — гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.
— Лягай! — крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг — його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»
Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі — переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.
— Хай до середини дійдуть, — пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.
Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, — теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.
— Андрія вбито! — закричав Ян.
Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.
— Я втримаю їх, — сказав Ян, міняючи магазин автомата. — Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.
— Код, позивні де? — спитав Лежнєв.
Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.
— Ось, у крайньому разі…
— Дай мені, — зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. — Ян затримає їх, — відповів на німе запитання Петра. — А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, — у темряві якось викрутимося.
— Завдання не з легких, — усміхнувся Петро.
— Вони вже на середині… — мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.
Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій — надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик:
— Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.
— Увімкни телевізор, — почула вона в трубці.
ebooksa