— Блек Педро!
Блек Педро — не марка віскі і не пароль, а людина. І він саме сидів у барі. Бармен моргнув оком на стіл за дерев"яним стовпом.
— Тут є місце, де можна поговорити?
— Так, сеньйоре!
Двері за шинквасом вели в невеличку кімнатку з зачиненими віконницями. Поки господар засвічував там гасову лампу, Мартін Стрікленд зайшов туди й сів за столик біля металевої пічки — це були єдині тут меблі.
— Що будете пити, сеньйоре?
— Нічого! Покличте Блека Педро й спитайте, що він питиме.
— Джин. Навіть питати не треба. А їсти подати?
— Звичайно, якщо він захоче.
— Захоче? Та він же голодний, сеньйоре…
Він хотів ще щось сказати, але під крижаним поглядом Мартіна Стрікленда вискочив з кімнати.
Блек Педро (про нього згодом багато говоритимуть по всій Магеллановій протоці) був метис, син чілійця, який зник десять років тому, й тубілки з роду алкалуф. Від матінки метис успадкував дрібненьку статуру, бо алкалуфи рідко бувають вищі півтора метра, а від батька — колючу бороду, хоч корінні жителі Вогняної Землі, незважаючи на свою дику вдачу, ходять поголені.
Пізніше, коли поліція полюватиме на нього, а губернатор встановить винагороду за його голову, метис утече до диких алкалуфів і житиме разом з ними їхнім життям, хоч раніше він виявляв повне презирство до людей свого племені.
Це був чоловік років двадцяти п"яти — двадцяти восьми, низенький, як уже сказано, з їжакуватим чубом і колючою бородою, з похмурим обличчям, з вузьким лобом, з кошлатими бровами й чорними очима, погляд яких не викликав найменшої довіри. На ньому морська куртка з відірваними ґудзиками, застебнута шпилькою під шиєю, накинута просто на голе тіло. Холоші сірих штанів тільки ледь-ледь прикривали коліна. Брудні й вузлуваті ноги свідчили, що цей чоловік, може, й мав взуття, та загубив його давно і вже навіть не мріє про нього.
— Ти Блек Педро? — спитав Мартін Стрікленд, зважуючи його поглядом.
— Так, сеньйоре, — відповів метис напрочуд чистою іспанською.
— Сідай!
Бармен приніс пляшку джину, цілу хлібину, миску смаженої баранини і все поставив перед метисом. Той ковтнув слину, аж шия здригнулася в болючому спазмі:
— Це мені?
— Їж!
ebooksa