Вогняна Земля, яка лежить між 53-ю і 56-ю південними паралелями, між 64-м і 75-м меридіанами, відірваними від Американського континенту, подрібнена на величезну кількість островів, які всі разом складають площу в 73 тисячі квадратних кілометрів. Відділяє її від континенту Магелланова протока. Вона утворилася, очевидно, внаслідок звичайного геологічного катаклізму, бо коли глянути на карту, то одразу видно повне споріднення між Південною Америкою й Вогняною Землею. 1521 року, вперше потрапивши зі своєю ескадрою на цю ще невідому дорогу, про існування якої лише здогадувались у цивілізованому світі, Магеллан побачив на південному березі вогні тубільців і назвав цей край Земля Вогнів, а не Вогняна Земля, як помилково твердять сьогодні. Точніше, він побачив не вогні, а дим, і спершу ця земля була названа Землею Диму, так записано і на іспанській карті 1529 року. Але іспанський король Карл І звелів пізніше називати її Землею Вогнів, розмисливши, що… диму без вогню не буває.
Але ні Магеллан, ні мореплавці, які прийшли за ним, не мали часу чи бажання ширше дослідити цю землю. Вони були раді, що знайшли дорогу до Великого океану на заході, названого Тихим, і спокійно пішли далі шукати прянощі та інші багатства, які мали відшкодувати їм труднощі подорожі.
І лише 1832 року відомий натураліст Дарвін, прийшовши сюди на бригу «Бігл», як ми знаємо, дослідив невелику частку цього невідомого краю, зазнавши численних пригод у незліченних протоках на південь від Магелланової, висаджуючись на безлюдні острови й намагаючись збагнути життя аборигенів.
Пригадуючи книжки Дарвіна й розповіді діда Леона, Антон Лупан стояв на палубі й дивувався, що жоден човен тубільців не виходив їм назустріч. Він сподівався побачити місцевих жителів, які біжать по березі, цікаві і водночас боязкі, вимахуючи хутряними накидками — єдиним своїм одягом.
Він не знав, що ще п"ятдесят років тому останні тубільці, які не загинули від сухот та інших хвороб, утекли в глиб острова, звідки вони виходили до чужинців жебрати, коли бачили, що ті сильніші, або напасти на них, якщо ті були слабші.
Нахилившись через парапет, вдивляючись у підзорну трубу в береги, капітан шукав не тільки тутешніх жителів, милувався не тільки краєвидом, який був навдивовижу знайомий, хоч він тут плив уперше. Він тримав у пам"яті вичитані й чуті описи, вони пробудили перед ним живі картини, ніби він їх справді бачив лише вчора. Але в цих знайомих пейзажах він шукав якийсь знак, залишений його другом.
І ось 8 грудня ввечері, після сімнадцятимісячного плавання, «Сперанца» кинула якір у Пунта-Аренас, посеред цього стовписька суден, які прийшли по золото. Але «Есперанси» між ними не було, не згадувалось про неї і в реєстрі порту. Антон Лупан повернувся на борт весь у полоні сумнівів, неспокою, суму. Невже П"ер пішов уздовж східного берега Вогняної Землі? Звісно, могло бути й так, але коли вони разом обмірковували план подорожі, то вирішили прибути до Пунта-Аренас і зайти в протоку з заходу, бо знали від діда Леона, що вітер там сприятливіший для плавання.
Та хоч би які були сумніви, неспокій і сум, Антонові зараз залишалося одне — швидко взяти провізії на десять місяців і негайно вирушати далі. Пасажира, очевидно, треба висадити тут, відмовившись від двохсот п"ятдесяти фунтів стерлінгів, бо відсьогодні їхня домова переривається.
— Покличте Мартіна Стрікленда! — звелів капітан похмуро, але рішуче.
— Він пішов, пане! — відповів Герасім. — Повернеться пізно.
Тоді в Пунта-Аренас нараховувалось майже дві тисячі жителів різних національностей, переважно чілійців. Був тут губернатор, у протоці вертілася, пильнуючи порядку, канонерка, а на березі за порядком стежили два підрозділи — один військової поліції, а другий із цивільних добровольців.
Пунта-Аренас мало головну вулицю, яка пересікала майдан. На майдані стояла резиденція губернатора — сіра кам"яниця з мансардою й довгим балконом, поряд височіла церква з ще невивершеною дзвіницею, за церквою виднівся двоповерховий будинок — лавка торговця хутром, а далі — самі лиш бараки… Усе місто мало сумний і гнітючий вигляд.
Мартін Стрікленд стояв у дверях каюти, аж поки в порту запанувала цілковита темрява і вщух гамір. Тоді насунув на очі капелюха, ще раз помацав револьвер у кишені, загорнувся в чорну пелерину й рушив до міста, щокрок намагаючись пронизати поглядом непроникну темряву.
Зупинився він єдиний раз, коли вийшов на майдан, де ліхтар освітлював губернаторський дім, і спитав поліцейського:
— Сеньйоре, де бар «Христофор Колумб»?
Той махнув рукою вздовж вулиці, але Мартіну Стрікленду не треба було багато пояснювати: вночі він почував себе, здається, краще, ніж удень. Він не вагаючись рушив туди, куди йому вказали, і йшов, поки ліворуч побачив над відчиненими дверима задимлений ліхтар. Слабко освітлена вивіска засвідчила, що це бар. Але Стрікленд не квапився заходити. Він зупинився на протилежному тротуарі, пильно придивляючись до людей, які входили й виходили.
Через кілька хвилин, пересвідчившись, що небезпеки нема, він просунув голову в низенькі двері і, ще раз окинувши поглядом усе довкола, попрямував до чоловіка эа баром.
Оглянувши бармена з голови до ніг, новоприбулий втупився йому в очі. Під цим поглядом бармен хитнувся на півкроку назад, стурбовано закліпав очима, потім перехилився через бар і спитав пошепки:
— Вам хто потрібен, сеньйоре?
Але Мартін Стрікленд відповів холодно, ніби хотів показати, що, окрім простої інформації, йому не потрібне ніяке спільництво з першим стрічним корчмарем:
ebooksa