Підняти вітрила!

— Одинадцять, сеньйоре. Зі мною дванадцять.

— І як ви думаєте діяти?

— На мій знак троє з них тихенько вийдуть з хати, прокрадуться до берега й задушать вартового. Вся його увага — на наш берег, тому неважко буде напасти ззаду.

— А ти впевнений у своїх людях, Педро? Вони не зрадять?

— Ні, сеньйоре. Я просвітив їм мізки, і вони збагнули, що білі з корабля принесли їм нещастя. Їхня доброта — то тільки спосіб приховати злі наміри.

— Добре, Педро. І це треба зробити сьогодні, поки не повернувся найбільший розбійник — капітан! Піроги готові?

— Так. На мій знак одна підійде до корабля. Якщо вартовий на палубі не дозволить піднятися, вони жбурнуть йому в очі палаючий смолоскип. А решта накинуться ззаду. Усе буде легко, сеньйоре. У них троє людей, а наших дванадцять.

— Але ж у них рушниці, Педро, не забувай!

— Вони не встигнуть вистрілити! Сеньйоре, а за це ви мені дасте фотокартку?

— Не сьогодні, а після того, як буде покінчено з усіма, особливо з капітаном.

По обличчю Педро майнула тінь розчарування, але він покірливо схилив голову.

— Так, сеньйоре. Вони ніколи не повернуться на корабель.

— Ну, Педро, здається, пора!

Метис повернувся йти, але враз укляк, настрашено скрикнувши. Під сильним ударом двері відскочили вбік, і на порозі, випливаючи з темряви ночі, з"явилась велетенська тінь людини в чорній мантії, в натягнутому аж на очі капюшоні.

Мартін Стрікленд відскочив убік, кинувши руку до кишені, але чоловік на порозі вже вихопив револьвер.

— Руки вгору, Кларк Норман! Настав час розплати!

— Курт Шлімбах?!

— Я, друже! І давно тебе шукаю!

— Ти не помер? — пролопотів зблідлий Мартін Стрікленд.

Блек Педро заревів — і в цьому реві відбились розгублення, страх, божевілля.