Вийшовши з лісу, вони попрямували до вершини обледенілим схилом, ковзаючись на кожному кроці.
І тут усі побачили, що бідолашні поні не можуть іти далі, бо непідковані.
— Що робити?
— Подякуємо їм за їхню сміливість і відпустимо, хай собі йдуть, куди хочуть! — вирішив капітан. — В"юки вже легкі, нам недалеко йти, винесемо намет і харчі на вершину самі.
— А їх не з"їдять вовки, пане? — злякано спитав Мігу.
— Тут же нема вовків.
— А не помруть від голоду?
— Вони знайдуть собі поживу на рівнині біля океану.
Хоч і жаль було розлучатися з цими добрими й мудрими тваринами, але нічого не вдієш…
За кілька годин, уже майже біля вершини, Антон раптом помітив, що вони не піднімаються, а спускаються разом з кригою.
Те, що непокоїло його ще на березі океану, сталося! Вони потрапили на одну з велетенських крижаних рік, які, зрушивши, ідуть не повільно, як льодовик, а зі швидкістю води, що вирвалася з запертя. Відтанувши у своєму ложі навесні, ріка зривається й летить униз зі швидкістю космічного тіла, прагнучи, розтрощити всі закони всесвіту і самій вирішити свою долю. Коли рушає ця біла брила вагою в мільйони тонн, що розкинулась на багато кілометрів, то зупинити її вже не може ніщо. Рушає вона поволі, але невпинно, мов гігантський корабель, форштевень якого знищує все, що трапляється на дорозі. На глибині десятків метрів чується глухий скрип роздертої землі, вилущених скель. Далеко внизу ліс починає хвилюватися, потім дерева падають, ніби підтяті велетенською сокирою. Ніс гігантського корабля брутально розкидає їх, дорога його велична.
Зненацька внизу щось тріснуло, ніби репнула земля й затремтіло небо, десь далеко в долині звалився в прірву крижаний форштевень, примноживши хаос у прірві.
— Ось як загинули бідолашні люди! — сказав Антон Лупан, здригнувшись.
— Та воно й зараз хтозна-як буде! — додав плотогон, бачачи, що вони сунуться разом з кригою.
До прірви було ще, може, з півтора кілометра, небезпека здавалася далекою, але ніхто не знав, скільки треба йти впоперек по цій слизькій масі, щоб знайти край.
Ніхто не міг здогадатися, де закінчується крига й починається земля; отож вони подалися праворуч навмання, хоч, може, до порятунку було ближче ліворуч. Уже смеркло, але вони повинні йти, ковзаючись, збиваючи руки об крижані гостряки, орієнтуючись лише за туркотом криги, що звалювалась у прірву, і гуркіт той чувся щораз ближче.
Це були важкі години, втома перемішалася зі страхом, але нарешті тріск криги під ногами сповістив наближення землі. Крижана лава, тручись об непорушну землю, виповнила нічну пітьму скрипом, ревом і завиванням.
Другого дня під вечір вони були на вершині піка, яким піднялися перший раз, і капітан назвав його піком Ваяна, на пам"ять про людей трьох поколінь, які мріяли прибути сюди, але не змогли.
Унизу видно було протоку і «Сперанцу» на якорі, тільки село алкалуфів ховалося під деревами. Хоча вниз вони могли дістатися за кілька годин, Антон Лупан вирішив переночувати тут. Звідси знайома сьогодні земля відкривалася ще раз, показавшись Антонові так, як він побачив її вперше й зобразив на панорамному малюнку. Так, на сьогодні він не тільки замалював її, він пройшов її ногами, наніс на карту, зібрав рослини, зразки порід, заповнив зошит даними й спостереженнями, які перешле географічному товариству і таким чином виконає свій обов"язок до кінця.
За п"ять тижнів він пройшов зі своїми людьми по недосліджених місцях понад чотириста кілометрів, охопивши поглядом, якщо й не ступив ногою, майже весь обшир між 67-м і 68-м західними меридіанами, між 54-ю і 55-ю паралелями, тобто ту частину Вогняної Землі, про яку люди не мали досі найменшого уявлення.
ebooksa