Підняти вітрила!

22
18
20
22
24
26
28
30

Мігу подумав мить, глянувши на ліхтарі.

— Ні! Якби він ішов носом, то я бачив би обидва. А так означає, що я його бачу збоку.

— Вчись говорити. З борту, а не з боку. А з якого саме борту?

— З лівого! — відповів юнга, знову мить подумавши.

— Так, хлопче! А якщо ти бачиш його з лівого борту, де в нього ніс, тобто куди він іде?

— Ліворуч від мене, тут і говорити нічого.

— Тоді що ти повинен робити, щоб не зіткнутися з ним?

— Що робити? Взяти трохи праворуч.

— Саме так! А з того корабля який борт бачитимуть?

— Ну, якщо я візьму праворуч, то це означає, що я повернувся до нього лівим бортом!

— Добре, хлопче! Тепер ти знаєш призначення ліхтарів. Є таке правило: якщо бачиш зелене там, де і в тебе зелене, або червоне, де і в тебе червоне, тоді тобі нічого не загрожує.

Коли Герасім закінчив пояснювати, дзвін вибив чотири рази, сповіщаючи кінець останньої денної вахти, тепер починалась нічна служба. На палубу вийшов капітан, заповнивши щойно в каюті бортовий журнал.

— Мігу, іди й лягай спати, бо опівночі заступиш у дозор.

Спершу Мігу не повірив власним вухам. Потім, згадавши, що Антон Лупан не з тих, хто обманює людей, почав стрибати на одній нозі на палубі, вигукуючи, мов гайдук.

— Тихше, тут тобі не кошара! — кинув йому стерновий. І, обернувшись до капітана, почухав голову. — Пане, може, негаразд перший раз ставити його вночі. Хай би почав з денної вахти…

— Не журись, Герасіме. Він все одно цілий день був за дозорця… Тільки вважай, Мігу, якщо зараз же не заснеш, то забороню ставати на вахту!

Юнга спустився в каюту, виліз на свою койку, вкрився з головою, стиснув кулаки й невдовзі заснув, бо так звелів капітан.

Опівночі, коли він прийняв пост, усе довкола здавалося йому знайомим, ніби він був дозорцем вічно. Юнга стояв на носі, зіпершись на дерев"яний парапет, втупившись очима вдалину. Місяць підіймався по небу, ховаючись за вітрилами, і море, спершу рудувате, почало сріблитися, було зовсім тихо, тільки хвилі м"яко муркотіли на тисячі голосів. З таємничим шумом форштевень розрізував воду під бугшпритом. М"яко розбивалась об обшивку котрась із хвиль, і вітер підхоплював білий букет бризок, розсіваючи його, мов вологі зірки. Вряди-годи з небесного склепіння зривалася зірочка і, прокресливши чіткий слід, згасала над хвилями. І нічого більше не видно, хоч горизонт був величезний, а море неосяжне.

— Пане, — спитав юнга, кинувшись бігцем по кормі, — а зірки, які падають, це справді душі померлих?

— Ні, Мігу, то падають не зірки, а метеорити, шматочки, що відірвалися від зірок. Швидкість їх така велика, що від тертя об повітря вони спалахують і згоряють. На землю падають дуже рідко, і я досі не чув, щоб хоч один із них завдав кому-небудь шкоди.