— Не дам я їм нічого. Вони що, не одержують платні від султана? — відповів той.
Антон не знав, що тоді султанові доводилось дуже скрутно з грішми, він місяцями не видавав платні службовцям, більше того — неспроможний був заплатити навіть проценти по державній позиці.
Поки митник рискав по кораблю, не розуміючи, чому затримуються з бакшишем, лікар зібрав людей на носі, звелів усім роздягнутися до пояса, вивчив Герасімове татуювання, заглянув під повіки, велів кожному роззявити рота.
— Треба дати бакшиш! — знову прошепотів стерновий.
Антон знизав плечима, а побачивши, що гості й досі чекають, показав їм на трап, примовляючи за турецьким звичаєм:
— Ефенді, я дуже вдячний, що ви потрудились прийти сюди. Не смію затримувати на каву, бо вас чекає багато справ.
Обидва чиновники пішли, щось розлючено бурмочучи.
Антон весело усміхнувся і сказав:
— Хлопці, зав"язуйте вітрила, бо, видно з вітру, нікуди ми поки що не підемо, а зійдемо на берег. Ісмаїле, — звернувся він до кока, — якщо хочеш додому, то йди на дебаркадер, там є пароплави…
— Я нікуди не йти! Я стояти, вартувати палуба! — сказав турок, не вдаючись до детальних пояснень.
Герасім підвів шлюпку до тераси, що витяглась, мов дебаркадер; Крістя, який, відколи зайшли в Босфор, не сказав ні слова, а тільки дивився на все довкола, погладжуючи бороду, дістав з-за пояса топірець і загородив його лезо в дошку пристані, почорнілу від часу.
— Наша смерека! — І його голубі очі затяглися смутком.
— Ніби ніде більше в світі смерек нема! — пирхнув Хараламб.
— Є, але нашу я впізнаю будь-де!
— Хлопці, тут ми можемо випити кави й трохи причепуритись, — сказав капітан на пристані, — бо турецькі кав"ярні водночас і перукарні.
І справді, поки принесли каву, перукарі, які ніби тільки й чекали відвідувачів, заходилися їх стригти й голити. За кав"ярнею товклася зграя собак. Побачивши їх, Негріле настовбурчився, але одразу ж збагнув, що не варто зв"язуватися з турецькими родичами, які втратили навіть слід собачої гідності, і тільки презирливо глянув на них.
— Ходімо, я вам покажу платан, якого ви навіть уявити собі не можете! — сказав Антон своїм супутникам.
Вони пішли вгору широкою вулицею і на околиці містечка опинилися під деревом, яке займало півнеба. Стовбур його, високий, мов вежа, з чотири сажні завтовшки, був не суцільний, складався з семи чи восьми переплетених стовбурів. На вимитій дощами землі виднілися вузлуваті корені, покручені, мов гігантські змії, такі товсті, що їх не можна було б охопити руками. Вгорі кожна гілка здавалася величезним деревом, а всі разом вони утворювали справжній ліс. У старому стовбурі виднілися глибокі дупла, мов землянки, посипані рудуватою цвіллю, стінки їхні почорніли від диму. Пастухи приходили сюди переховатися від дощу й розводили погонь у дуплах, цілком байдужі до долі велетня.
— Ого-го, оце дерево! — вигукнув Мігу.
Решта не були спроможні й на таке. Навіть плотогон, який перебачив багато дерев у своєму житті, закам"янів і занімів від подиву.
ebooksa