— Прив"яжіть, будь ласка, собаку, бо він, здається, злий!
— Не турбуйтесь. Якщо ви гарна людина, він вас не зачепить! — відповів замість Антона Герасім.
Повагавшись, чоловік ступив на палубу, боязко зиркаючи на Негріле, а той сів на своє місце на люкові, ладен щомиті показати зуби.
— Я Акоп, Акоп з базару, може, ви чули, — почав гість, підходячи ближче й низько кланяючись щокроку.
— Не чули. А що вас привело до нас?
— Я мав лавки на базарі, торгував килимами й діамантами, але в війну розорився. Ох, ефенді, тепер я бідна людина!
— І що ж ви хочете від нас? Ми теж не багаті. Вірменин ще раз уклонився.
— Я прийшов спитати, чи не могли б ви мене взяти з собою до Пірея. Хочу спробувати почати торгівлю в Афінах, може, там мені поталанить, бо тут неможливо жити бідному вірменину.
Капітан запитливо глянув на стернового. Той м"яко підійшов, заклавши руки в кишені, дивлячись крізь примружені повіки на гостя.
— Пане, а що означає розоритися? Для мене й для таких, як я, розорення — коли нема й гроша на тютюн. Але ж у купців про це свої поняття. Тож скажіть-но, скільки гаманців у вас лишилося?
— Я зможу заплатити, аякже, я чесно заплачу! — відповів вірменин, уникаючи відповіді.
— То чому ж ви жебраєте в нас, а не підете на пароплав?
— На пароплаві багато злодіїв, — швидко почав Акоп. — А при мені є деякі пожитки. Ні, ні, це не цінні речі, так собі, домашнє лахміття — скриня, тюк, кілька мішків. На пароплаві за ними й слід прохолоне, бо тебе запхнуть у каюту, пожитки в трюм і до Пірея так обнишпорять, що залишишся без нічого.
Герасімові цей чоловік видався підозрілим, але не хотілося втрачати й заробітку.
— І скільки ви думаєте заплатити, якщо ми візьмемо вас?
— За себе й за багаж?
— Звичайно. Тільки беріть з собою не весь базар, інакше ми розірвемо угоду.
— Ну, палікаре. Одна скриня, один тюк, зо три мішки… Питаєте, скільки я заплачу? А скільки ви хочете?
Стерновий почухав голову:
— Давайте триста драхм, тобто п"ятнадцять ікосарів!
ebooksa