В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:
— П"ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.
Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:
— П"ятнадцять ти сказав? П"ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль — пам"ятайте Акопа з базару.
— Гаразд, пане, давайте завдаток — і по руках!
— Коли ми вирушаємо? — спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.
— Тільки-но настане слушний час — або вночі, або завтра вранці, — відповів цього разу Антон Лупан. — Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.
Відлічивши п"ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані — швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», — подумав він і обернувся до своїх.
Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З"явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.
— Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? — спитав Антон.
Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.
Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність — був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин — не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів — ні друзі, ні вороги.
Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.
Перед трапом стояла, взявшись у боки, велика й опасиста туркеня. Ноги її, що, здавалися, були товщі, ніж кнехти на пристані, взуті в жовті чоботи з запущеними під бузкові шаровари халявами, одягнута вона в голубу мантилью, а обличчя покривала чорна чадра, під якою вгадувалися жваві очі — такі бувають у чортів у пеклі.
Ісмаїл хитнувся ще крок назад, обличчя його з білого стало червоне.
— Гюльсум! — ледве чутно простогнав він. Туркеня ступила до нього.
— А, знайшла я тебе, розбійнику! — почули ті, хто знав турецьку мову. — Ти втік з «Пенелопи», втік від кіра Яні і вирішив, що втечеш і від Гюльсум? Куди ти запропастився ще з осені, негіднику? — вела далі туркеня. — Піти — то ти знав, а прислати гроші — ні. Я продала віслюка, чуєш, волоцюго!
Ісмаїл проковтнув клубок сліз і болю:
— Гюльсум!..
— Я продала ятаган, атласні шаровари… Килим…
ebooksa