— А від нас що ви хочете? — спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця — все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.
— Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.
— Так, у вас добрий слух.
— Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім"я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.
— Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? — спитав Антон.
— Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.
— Дякую, бог віддасть тобі сторицею! — сказав монах і полегшено зітхнув.
— Тоді, отче, розташовуйтесь, — вирішив Антон, — бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!
Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч — зруйновані стіни старого палацу.
«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.
— Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? — спитав Ієремія.
— Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.
Попереду виникли важкі й високі стіни якогось химерного палацу з багатьма вежами, відбиваючись у дзеркалі моря, що було о цій порі зелене, мов смарагд.
— Це знаменита в"язниця Еді-Куле, тобто в"язниця Семи Веж, — сказав Антон Лупан.
— Але ж їх ніби чотири…
— Решта зруйнувалися. Тут свого часу були ув"язнені вороги султана, тут же тримали в темницях послів тих держав, з якими Туреччина вступала у війну. Багато голів скотилося в Мармурове море за тими стінами, які ви бачите…
— Чому ж їм не дивувати нас стількома палацами, коли вони мають за що будувати! — зітхнув Ієремія, глянувши на сералі й мечеті, які залишились позаду, на пагорбах.
— А базар? — обізвався Крістя Бусуйок, хитаючи головою. — Ви бачили, скільки там майна? Звідки вони його набрали?
Отакої! У плотогона прорізався голос!
— Був час, коли Стамбул розкошував, — сказав Аніон. — Тепер султан скубе кішку за хвіст, а нявкання чути аж у Дарданеллах.
ebooksa