Підняти вітрила!

— І на ньому нема жодного міста?

— Є одне містечко, Мармур, але з протилежного боку. А чому ти не йдеш спати? Не забувай, що завтра в нас багато роботи.

Почувши ці слова, Акоп, який, видно, не міг заснути, підвівся над трюмом.

— Ефенді, завтра вранці ми будемо в Галліполі?

— Так, годині о сьомій, якщо буде такий самий вітер.

— І зупинимося в порту?

— Тільки для митного догляду. Краще нам його пройти тут, а не в Чанаку.

— А не можна піти без догляду?

— Як ви можете навіть думати таке? Ви що, ніколи не плавали через Дарданелли? Хочете, щоб по нас ударили з гармати?

Вірменин хотів був ще щось спитати, але тільки зітхнув і знову всівся на трюмі.

Перш ніж піти спати, Антон Лупан підійшов до стерна.

— Пильнуй, щоб не наближатися до землі. Через дві години по правому борту має з"явитися маяк у Каракіой.

— Я знати, я багато ходити по Мармурове море. Ого, давній стерновий Ісмаїл!

Мігу хотілось залишитись на палубі, але розміркувавши, що Антон може розгніватись, він спустився в кубрик. Чернець стогнав уві сні, потім запала тиша. Не мутно було нічого окрім дихання людей та шуму хвиль за бортом.

Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..

Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.

Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!

Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку — і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.

Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.

Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.