— Здається, так. Все прокляття в тому, що я мушу лежати тут з непотьмареним розумом, при повній свідомості, знаючи, що віддаю кінці, помалу втрачаю зв"язок зі світом, відриваюся від нього. Я не бачу, слух і чуття дотику теж покидають мене, незабаром я перестану й розмовляти, а проте весь час буду тут живий, сповнений бажання діяти, але безсилий.
— Коли ви кажете, що будете тут, то йдеться, либонь про вашу душу, — зауважив я.
— Бридня! — відрубав він. — Це просто означає, що вищі мозкові центри у мене ще не вражені. Я ще не втратив пам"яті, можу думати, міркувати. Коли цього не стане, я сконаю. Мене не стане. Душа?..
Він вибухнув глумливим сміхом і притулив ліве вухо до подушки на знак того, що не хоче далі розмовляти.
Ми з Мод пішли працювати, пригнічені страшною долею, що спостигла Вовка Ларсена. Яка страшна була його доля, ми ще мали переконатись пізніше. То була немов жахлива відплата за все, що він накоїв у житті. Думки наші були поважні й урочисті, і розмовляли ми трохи не пошепки.
— Можна б уже й зняти наручні, — сказав він увечері, коли ми стояли біля нього й радилися, що з ним робити надалі. — Це зайве. Я вже паралітик. Тепер лишень пролежнів чекати.
Усміх спотворив йому обличчя, і Мод, ужахнувшись, відвернулася.
— А чи знаєте ви, що ваш усміх потворний? — спитав я Ларсена, бо знав, що їй доведеться доглядати його, і хотів по змозі вберегти її від цього неприємного видовища.
— Тоді я більше не всміхатимусь, — сказав він спокійно. — Я й сам думав, що в мене щось не так з обличчям. Весь день я відчуваю, що моя права щока мовби мертва. Воно вже від трьох днів давалося взнаки — то права рука на часину замліє, то нога… Отож, кажете, в мене потворний усміх? — додав він перегодом. — Тоді вважайте, що віднині я всміхатимусь внутрішньо, в душі, коли вам завгодно, в душі! Вважайте, що я й зараз усміхаюся.
І кілька хвилин він лежав спокійно, тішачись своєю химерною вигадкою.
Як людина, він не змінився. Це був той самісінький невгамовний, страшний Вовк Ларсен, ув"язнений у своєму власному тілі, колись такому прекрасному й непереможному. Тепер воно обснувало його мертвими путами, замкнуло душу в темряві й мовчанні, відгородило його від світу, що був для нього ареною бурхливої діяльності. Уже не міг він відмінювати дієслово «робити» у всіх часах і способах. «Бути» — оце й усе, що йому лишилося, — бути, існувати без руху, що за його визначенням означало смерть; хотіти, але не виконувати; думати, мислити й духом бути живому, як і раніше, але тілом бути мертвому.
Наручні хоч я з нього й зняв, проте ми ніяк не могли звикнути до його нового стану, примусити себе не боятись. У нашій уяві він був людиною, здатною на що завгодно. Ми не знали, чого можна сподіватися від нього далі, яких страхіть він накоїть, коли раптом переможе неміч свого тіла. Ми стільки від нього натерпілися, що вже не могли збутися страху; ми бралися за роботу, але на серці в нас було неспокійно..
Я спромігся подолати ті труднощі, що їх завдали мені мої занизькі «ножиці». Зробивши нові хват-талі, я перетяг основу фок-щогли через планшир і спустив її на палубу. Потім за допомогою тих-таки «ножиць» я підняв на судно грота-гік. Він був сорок футів завдовжки — цілком досить, щоб на ньому підняти й поставити щоглу. Почепивши на «ножиці» ще одні талі, я поставив ними гік майже прямовисно. Щоб нижній кінець гіка не ковзав по палубі, я прибив з усіх боків грубі планки. До вершка я приладнав одношківний блок своїх перших талів. Таким чипом, узявши їхній ходовий кінець на брашпиль, я міг піднімати й опускати вершок гіка скільки треба; нижній кінець його лишався на місці, а розчали не давали йому надати на боки. До цього вершка я почепив ще одні талі, і коли вся споруда була готова, мене просто вразили ті можливості, що вона нам відкривала.
Звичайно, на всю цю роботу я витратив ще два дні, і тільки вранці третього дня підняв фок-щоглу над палубою та заходився затісувати чотирикутником її нижній кінець, відповідно до форми степса. От тесля з мене вийшов таїш нікудишній. Я пиляв, тесав і довбав міцне дерево, аж воно набуло такого вигляду, ніби його обгриз якийсь велетенський пацюк. Але свого не досяг — щогла вже могла стати в степс.
— Діло буде, а їй-бо, що буде! — вигукнув я.
— Ви знаєте, як доктор Джордан вивіряє істину? — спитала Мод.
Я похитав головою й перестав на часину витягати тріски, що нападали мені за комір.
— Він ставить питання: чи буде з неї діло? Чи можемо звірити на неї своє життя?
— Здається, він ваш улюбленець, — сказав я.
— Коли я зруйнувала свій старий пантеон, повикидавши звідти Наполеона, Цезаря та все їхнє поріддя, я спорудила собі новий пантеон, — відповіла вона поважно. — І першим я помістила в ньому доктора Джордана.
ebooksa