— Сучасного б то героя!
— І тим більш великого, — сказала вона. — Хіба можуть герої давнього світу рівнятися з сучасними?
Я кивнув головою. Ми з нею мали так багато спільного, що часто нам не було жодної потреби сперечатись. Принаймні наші погляди на життя були дуже схожі.
— Як на двох критиків, ми навдивовижу добре ладнаємо, — засміявся я.
— А як на корабельного майстра та підмайстра хіба ні? — засміялася вона у відповідь.
Але за важкою працею ми не часто сміялися в ті дні, та ще й жахливе становище Вовка Ларсена, живущого трупа, гнітило нас.
Його розбив ще один напад хвороби. Він утратив чи, вірніше, втрачав голос. Він міг говорити лиш часами. То він говорив як звичайно, тільки повільніш і важче, а то враз — іноді серед речення — мова йому уривалась, і тоді ми мусили довгі години чекати, поки зв"язок відновиться. Він скаржився, що в нього прикро болить голова. На випадок остаточної втрати мови, він запропонував нам особливий спосіб зв"язку: стисне руку один раз — значить, «так», двічі — «ні». Добре, що ми умовилися з ним щодо такого спілкування, бо того ж вечора він зовсім перестав говорити. Відтоді він відповідав на наші запитання стиском руки, а коли хотів щось сказати, то досить виразно писав ті слова лівою рукою на аркуші паперу.
Надходила люта зима. За штормом налітав шторм — зі снігом, хвищею, холодним дощем. Котики подалися в свою далеку мандрівку на південь, і ліжбисько спорожніло. Я працював, не знаючи відпочинку. Незважаючи на негоду та вітер, що заважав мені найдужче, я цілі дні, з раннього ранку до пізнього вечора, не сходив з палуби, і робота помітно посувалася вперед.
Перша спроба поставити «ножиці», коли мені довелось дертися на них та прив"язувати розчали, стала мені за добру науку, і цього разу я заздалегідь приладнав до вершка фок-щогли снасті: штаги, гафель-гардель і дирик-фал. Як звичайно, я потратив на цю роботу набагато більше, ніж передбачав, — цілих два дні. А скільки ще лишалось роботи! Вітрила, наприклад, треба було робити зовсім наново.
Поки я споряджав фок-щоглу, Мод шила вітрила, завжди готова відкласти свою працю, щоб допомогти мені при потребі. Парусина була важка й цупка, і шити її Мод мусила гранчастою вітрильною голкою та морським наперстком, її руки незабаром укрилися пухирями, але вона вперто працювала далі, а крім того, встигала ще варити їжу й доглядати хворого.
— Геть забобони! — сказав я в п"ятницю вранці. — Щоглу ставитимемо сьогодні.
Все було готове. Взявши талі гіка на брашпиль, я підняв щоглу, майже відірвавши її від палуби. Закріпивши ті талі, я взяв на брашпиль талі «ножиць», причеплені до вершка гіка. Кількох обертів корби вистачило, аби щогла відірвалась від палуби й повисла сторч.
Уклавши вільний кінець троса, Мод заплескала в долоні й закричала:
— Чудово! Чудово! На неї можна звірити життя!
Але раптом по її обличчі пробігла розчарована тінь.
— Щогла не над отвором, — сказала вона. — Чи не доведеться починати вдруге?
Я гордовито осміхнувся і, попустивши один розчал та підтягши другий, поставив щоглу якраз над середньою лінією палуби. Але й тепер вона не була ще над отвором. Знову той же невеселий вираз проступив на обличчі в Мод, і знову я гордовито осміхнувся і, маневруючи талями гіка та «ножиць», підтяг щоглу просто до отвору в палубі. Докладно пояснивши Мод, як опускати щоглу, я зійшов у трюм до степса.
Я гукнув їй, щоб вона починала, і щогла легко й точно пішла донизу. Прямісінько в чотирикутний отвір степса спускалася вона своїм чотирикутним кінцем, але, рухаючись, трохи повернулася навколо своєї осі, і чотирикутники не зійшлися. Проте я не розгубився. Гукнувши до Мод, щоб вона перестала опускати щоглу, я вибіг на палубу й бічним вузлом приладнав до щогли хват-талі. Передавши їхній кінець Мод, я знов зійшов у трюм і при світлі ліхтаря побачив, як щогла повільно обертається. Коли квадрати збіглися, Мод, закріпивши хват-талі, почала опускати щоглу, але за кілька дюймів до отвору щогла знов крутнулась. І знов Мод вирівняла щоглу хваталями й опустила її ще. Квадрати зійшлися. Щогла стала в степс.
Я радісно закричав, і Мод прибігла поглянути. У жовтому світлі ліхтаря ми довго дивились на діло своїх рук. Потім глянули одне на одного, і паші руки зустрілися в міцному потиску. Мабуть, в обох у нас заблищали в очах сльози радості.
— Зрештою, не так воно й важко, — зауважив я. — Власне, весь клопіт був підготуватись.
ebooksa