Однак це було ще не все. Я згадав про наручні, сховані в його каюті. Вовк Ларсен удававсь до них замість старих і незручних корабельних кайданів, коли треба було закувати котрогось провинного матроса. Отож ми скували йому руки й ноги. І вперше за багато днів я вільно зітхнув. Вийшовши на палубу, я відчув якусь незвичайну легкість — неначе гора звалилась мені з пліч. Я відчув також, що ми з Мод стали якісь ближчі. «Цікаво, чи й їй так здається?» — думав я, йдучи поряд неї до «ножиць», на яких висіла фок-щогла.
Ми відразу ж перебрались на шхуну й розташувалися в колишніх наших каютах. Варити їжу ми тепер могли в камбузі. Вовк Ларсен був ув"язнений якраз учасно: та пора, що її можна б назвати бабиним літом, на цих високих широтах уже закінчилася, змінившись дощовитою та штормовою погодою. Ми влаштувалися дуже добре, а недосконала моя споруда з підвішеною до неї фок-щоглою надавала робочого вигляду шхуні й навіювала нам надію на відплиття.
Тепер, коли нам пощастило закувати Вовка Ларсена в кайдани, виявилося, що це вже й не потрібне. Другий напад уразив його ще тяжче, ніж перший. Мод відкрила те надвечір, коли спробувала його нагодувати. Він уже виявив ознаки свідомості, і вона заговорила до нього, але відповіді не дістала. Він лежав на лівому боці і, видно, дуже мучився. Та ось він засовавсь, повернув голову, відкрилось ліве вухо, доти притиснуте до подушки, і він відразу почув її й відповів. Мод кинулася до мене розповісти про все, що бачила.
Затуливши йому ліве вухо подушкою, я спитав, чи чує він мене, але він мовчав. Віднявши подушку, я знову звернувсь до нього, і він зараз же відповів.
— Чи знаєте ви, що ви оглухли на праве вухо? — спитав я.
— Так, — відповів він тихо, хоч і виразно, — і це ще не все. Весь правий бік мені відняло. Він ніби омертвів. Я не можу ворухнути ні рукою, ні ногою.
— Знову прикидаєтесь? — сердито запитав я.
Він похитав головою, і губи йому скривились у якийсь чудний усміх. Рот перекривився, бо правий бік його лишавсь нерухомий. Осміхалась тільки ліва половина обличчя.
— То була остання витівка Вовча, — сказав він. — Мене паралізувало, і я вже ніколи не стану на ноги. О, тільки один бік уражено, — додав він, ніби здогадавшись, що я підозріливо поглянув на його ліву ногу, яку він ту мить підібгав, напнувши коліном укривало.
— Не пощастило мені, — провадив він. — Я хотів був спершу послати на той світ вас, Гампе, і думав, що на це мені ще стане сили.
— Але чому? — спитав я з жахом і цікавістю воднораз.
Знову подоба усміху скривила йому рот, і він сказав:
— А просто, аби відчувати, що живеш і дієш, аби до кінця бути найбільшою грудкою закваски, аби, врешті, зжерти вас. А помирати так…
Він знизав плечима чи радше спробував знизати, бо ворухнулося тільки ліве плече. Як і усміх, рух його пліч був однобокий.
— Але що з вами, як ви гадаєте? На що ви слабуєте? — запитав я.
— Мозок, — відповів він зразу. — Це той клятий головний біль довів до такого.
— То був симптом, — сказав я. Він кивнув головою.
— Що я можу гадати? Я зроду ні разу не хворів. Щось, певне, сталося з мозком. Якась пухлина, рак абощо, не знаю, тільки воно жере й руйнує мій мозок, уражає нервові центри, з"їдає поволі, клітину по клітині… Отож і біль такий.
Рухові центри також ушкоджено, — підказав я.
ebooksa