— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.
Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.
— Мабуть, я сяду погріюся на сонці, — мовив позад мене Вовк Ларсен.
В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.
— Ну, а як ваша голова? — спитав я.
— Болить часом, як і перше, — відповів він. — Здається, і зараз починається.
Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.
— У вас добра нагода, Гампе, — сказав він.
— Не розумію, — збрехав я, хоч добре зрозумів його.
— О, що тут незрозумілого, — додав він тихо, немов засинаючи. — Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.
— Ні, — заперечив я, — мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.
Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м"ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.
Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше. Він не рухався. Тоді я обережно витяг ножа йому з кишені й зітхнув полегшено. Тепер у нього не залишалося ніякої зброї, щоб напасти на мене здалеку, а я тим часом був добре озброєний і міг завжди дати відкоша, коли б він надумався схопити мене своїми страшними горилячими руками.
Я наклав у кавник і сковороду частину роздобутого припасу і, прихопивши ще яку посудину з буфету кают-компанії, залишив Вовка Ларсена на залитій сонцем палубі, а сам зійшов на берег.
Мод досі спала. Я розклав багаття (зимової кухні ми ще не збудували) і гарячково почав готувати сніданок. Він був уже майже готовий, коли я почув, що Мод підвелася й прибирається. І ось, коди все було готове і кава поналивана, запона на дверях прогорнулась і вийшла Мод.
— Так не чесно! — замість привітання сказала вона. — Ви ж погодилися, що варити буду я…
— Це я тільки один раз, — почав я виправдуватись.
— Обіцяйте, що більше не будете! — засміялася вона. — Поки, звичайно, вам не набридне моє нехитре вариво.
Радий, що вона ні разу не глянула на берег, я так вдало підтримував веселу розмову, що вона й не помічала, що п"є каву з порцелянової філіжанки, що їсть підсмажену сушену картоплю, намащує мармеладом галети. Але довго так тривати не могло. Раптом на обличчі її проступив подив. Вона завважила й порцелянову тарілку, і незвичайний сніданок. Окинула все пильним поглядом, тоді глянула на мене й поволі повернула обличчя до берега.
— Гамфрі!
ebooksa