Та нагло мене вразило, що на судні не помітно ніякого руху. Я подумав, що стомлена нічною боротьбою та суднотрощею команда ще спить. А тоді друга думка сяйнула мені в голові: ми з Мод ще можемо втекти. Що, коли взяти шлюпку й завернути за мис, поки на шхуні ніхто не прокинувся? Негайно покличу ц — і ми вирушимо. Моя рука вже потяглася до її дверей, щоб постукати, коли нараз я згадав, який малий наш острів. Ми не зможемо заховатися на ньому. Для нас не лишалось нічого, крім безмежно суворого океану. Я подумав про наші затишні хатинки, наші запаси м"яса, лою, моху й палива, і зрозумів, що вирушити в бурхливий океан назустріч зимі — це значить загинути.
Так, вагаючись, із піднесеною рукою, стояв я біля дверей Мод. Утікати було неможливо, зовсім неможливо… І раптом дика думка блиснула у мене в мозку: вскочити до Мод і вбити її, як вона ще спить. Але потім надійшла краща думка. Вся команда поснула. Чом би мені не скрастись на борт «Привида» — я ж добре знав, як пройти в каюту до Вовка Ларсена — і не вбити його сонного? А там далі — побачимо. Коли ж Вовк Ларсен буде мертвий, я матиму час і змогу подумати про інше. Все одно, хоч би що сталося потім, гірше, як є, не буде.
Мій ніж висів у мене на поясі. Я вернувся до хати по руїнницю, впевнився, що її набито, і попрямував до шхуни. Не без труднощів, намокши по пояс, видерся я на борт. Люк до матроського кубрика був відкритий. Я зупинився і прислухався: нічого не чутно, навіть віддиху сонних матросів. Мені аж подих забило від думки: а що, як команда покинула «Привид»? Я прислухався ще уважніше. Ніде ані шелесь. Тоді я став обережно спускатися трапом. Скрізь було порожньо, стояв кислий неприємний дух покинутого житла. Валялась приношена, подерта одежа, старі матроські чоботи, діряві цератяні плащі — взагалі всяке дрантя, що назбирується за тривалу подорож.
Піднявшись на палубу, я переконався, що команда справді поквапно покинула шхуну. Знову надія ожила в моєму серці, і я спокійніше оглянувся навколо. Я помітив, що шлюпок нема. В мисливському кубрику було те ж саме, що й у матросів. Мисливці, певно, теж похапцем збирали свої речі. «Привид» покинули всі. Він тепер належить нам двом із Мод. Я згадав про суднову комору під кают-компанією, і мені спало на думку зробити Мод сюрприз — роздобути що-небудь смачне на сніданок.
Відійшовши після переляку і усвідомивши, що нема вже потреби здійснювати страшне діло, заради якого я сюди прийшов, я щиро зрадів і пройнявся завзяттям. Я весело піднімався трапом, переступаючи через два східці зразу, радіючи й сподіваючись, що Мод не прокинеться, поки мені готувати той сюрприз. Обходячи камбуз, я задоволено подумав, що все чудове кухонне начиння тепер стане нашою власністю.
Я збіг на ют і побачив… Вовка Ларсена! Приголомшений такою несподіванкою, я з розгону ступив ще кілька кроків, перше ніж зміг зупинитись. Він стояв на трапі кают-компанії — було видно тільки його голову й плечі — і дивився просто на мене. Спираючись руками на напіввідкритий люк, він стояв нерухомо — стояв собі, та й годі, — і не спускав з мене очей.
Я затремтів. Мені замлоїло під серцем. Я схопився однією рукою за край рубки, щоб устояти на ногах. Губи в мене раптом пересохли, і я облизав їх: адже зараз доведеться говорити з ним. Я не відводив від нього очей. І ми обоє мовчали. Щось лиховісне було в його мовчанці і нерухомості. Мій давній страх перед ним вернувся до мене, але вже більший у сто крат. Так ми стояли обоє, втупившись один в одного.
Я розумів, що треба діяти, проте давня безпорадність знов посіла мене, і я чекав, що зробить він. Так минула добра хвиля, і раптом мені пригадався той випадок, коли я, підійшовши до гриватого котика-самця, забув з переляку, що мушу вбити його, і думав тільки про те, як примусити його тікати. Аж тоді я врешті збагнув, що треба не ждати, що робитиме Вовк Ларсен, а діяти самому.
Я звів обидва курки й націлився на нього. Коли б він ворухнувся, спробував сховатись у люк, я, безперечно, застрелив би його. Але він стояв нерухомо, як і перше, втупивши в мене очі. І я дивився йому в обличчя, тремтячими руками наставивши на нього рушницю. При тім я постеріг, що лице його стало якесь худе й виснажене. Немовби якась тяжка тривога змучила його. Щоки позападали, чоло взялося зморшками. І очі зробились якісь чудні, не тільки своїм виразом, а самим виглядом — здавалося, що вони застиглі й аж перекошені від напруження.
Я бачив усе те, і мій мозок працював гарячково. У голові мелькало безліч думок, проте натиснути на курок я не міг. Я опустив рушницю і ступив уперед, до рогу рубки, аби перевести дух, розвіяти страшне напруження й водночас трохи наблизитись. Тоді знову підняв рушницю. Він був зовсім близько, майже на досяг руки. Надії на порятунок йому не лишалося, я вже наваживсь убити його. Схибити було неможливо, хоч який поганий з мене стрілець. Але я нізащо не міг примусити себе натиснути на гачок.
— Ну? — спитав він нетерпляче.
Марні були мої зусилля, я не міг навіть слова вимовити.
— Чого ви не стріляєте? — запитався він.
Я прокашлявся, бо горло в мене захрипло.
— Гампе, — сказав він поволі. — Ви не можете зробити цього. Не те що ви боїтеся, але ви неспроможні. Ваша умовна мораль дужча за вас. Ви раб тих поглядів, що їх додержуються люди з вашого кола й з ваших книжок. Вам їх утовкли в голову ще змалечку, ще ви й балакати не вміли. Попри все своє розумування й усе, чого я вас навчив, ви не годні забити беззбройну й безопірну людину.
— Я знаю це, — хрипким голосом відказав я.
— І ви знаєте, що мені вбити вас, беззбройного, так само легко, як сигару викурити, — провадив він. — Ви знаєте мене і знаєте, чого я вартий, коли підходити до мене з вашою міркою. Ви називали мене змією, тигром, акулою, потворою, Калібаном. Але ви просто маріонетка, механічна лялька, що переказує чужі слова. Ви нездатні вбити мене, як змію або акулу, бо я маю руки, ноги й тіло, більш-менш схоже на ваше. Гай-гай! Я сподівався більшого від вас, Гампе.
Він виступив з люка нагору і підійшов до мене.
— Опустіть рушницю. Я хочу дещо у вас спитати. Я ще не встиг розглядітися тут. Що це за місце? Як стоїть «Привид»? Чому ви такий мокрий? Де Мод?.. Пробачте, міс Брустер… Чи, може, вже треба казати «місіс Ван-Вейден»?
Я задкував від нього, мало не плачучи, що не можу його застрелити, та все ж я не був настільки дурний, аби опустити рушницю. В розпачі я сподівався, що він, може, виявить якийсь ворожий замір, спробує вдарити мене або за горло схопити, бо тільки тоді б я зміг вистрілити в нього.
ebooksa