Я опустив стеньгу назад у воду і закріпив линвою десь на третині її довжини від основи. За годину, працюючи з перервами, я знову підняв її, і вісім футів стеньги були вже над бортом, а далі діло знов таки не пішло. Я сів і задумався — що ж робити? Не довго й часу збігло, як я схопився зраділий.
— Тепер я знаю! Треба було прив"язати кінець біля центра ваги. Це нам буде наукою надалі, коли підніматимемо все інше.
І знов довелося спустити стеньгу назад у воду. А тут я хибно визначив центр ваги, і коли наліг на брашпиль, то замість основи стеньги пішов угору її вершок. Мод глянула на мене зовсім зневірено, але я засміявся й сказав, що все буде гаразд.
Пояснивши їй, як тримати корбу брашпиля і як попустити талі, коли я скажу, я схопив стеньгу обіруч і спробував перевалити її через планшир. Мені здалося, що я вже домігся свого, і я гукнув Мод, щоб вона попустила линву; клята деревина, однак, переважилася і попри всі мої зусилля посунулась назад за борт. І знову довелося підтягати її вгору, але в мене виник уже інший план. Я згадав про хват-талі, невеликий підіймач із двошківним і одношківним блоками.
Коли я приладнував хват-талі — одним кінцем до вершка стеньги, а другим до планшира протилежного боку — на палубу вийшов Вовк Ларсен. Ми лише привітались, і він, хоч і не бачив, що ми робимо, сів недалеко на борт і став прислухатись, що це я роблю.
Я нагадав Мод, аби вона попустила линву брашпилем, тільки-но я скажу, і наліг на хват-талі. Стеньга загойдалася, лігши впоперек планшира. І тут я виявив, на свій подив, що не було жодної потреби попускати линву — скорше навпаки. Закріпивши ходовий кінець хват-талів, я взявся за корбу брашпиля, і стеньга почала підійматися дюйм за дюймом, аж поки вся переважилась через планшир і впала на палубу.
Я подивився на свій годинник. Була дванадцята година. Спина мені боліла, я був страшенно стомлений і зголоднілий. А на палубі лежала ще тільки одна стеньга — ото й усього здобутку за цілий ранок.
Тоді-то я вперше зрозумів, яка велика робота чекала на нас. Але ж я щохвилини навчався; після полудня ми зробимо більше, — подумав я. І справді: коли, пообідавши добре та відпочивши, ми повернулися о першій годині на шхуну і з новою силою взялися за роботу, то не минуло й години, як грот-стеньга вже лежала на палубі. Зараз-таки я заходився споруджувати «ножиці». Зв"язавши вершки обох стеньг так, щоб довша виставала трохи далі, я приладнав у вершині кута двошківний блок гафель-гарделя з грот-щогли. Це разом з одношківним блоком і самим гафель-гарделем дало мені підіймальні талі. Щоб основи «ножиць» не роз"їхалися, я прибив до палуби грубі планки. Коли все було готове, я прив"язав линву до верхівки «ножиць», а другий кінець узяв на брашпиль. В мені дедалі більшала віра в цей брашпиль — я навіть не сподівався, що в ньому таку силу приховано. Як звичайно, Мод пильнувала линви, а я крутив корбу. «Ножиці» піднялися в повітря.
Аж тоді я побачив, що забув прив"язати розчали. Довелося мені двічі видиратись на «ножиці», поки поприв"язував і понатягав їх спереду, ззаду і з боків. Тим часом і смеркло. Вовк Ларсен, що просидів біля нас весь час після полудня, не промовивши ані слова, подавсь до камбуза і заходився готувати собі вечерю. Мені так ломило поперек, що я насилу міг розігнутись. Але на свою роботу я дивився гордо. Та й було вже на що глянути. Як дитину, що дістала нову цяцьку, мене брала нетерплячка щось підняти за допомогою своїх «ножиць».
— Шкода, що пізно, — сказав я. — Цікаво було б побачити їх у роботі.
— Не будьте таким зажерою, Гамфрі! — насварила мене Мод. — Згадайте, що й завтра ще буде день, а ви так стомилися, що насилу на ногах стоїте.
— А ви? — спитав я раптом стурбовано. — І ви, певно, дуже стомилися. Ви ж працювали тяжко й сумлінно. Я пишаюся вами, Мод.
— А я пишаюся вами вдвічі більше і вдвічі більші маю підстави, — відказала вона, глянувши мені просто в очі. Погляд її засвітився, в ньому затанцювали ласкаві вогники, яких я ніколи доти не бачив, і хоч я не розумів того дивного виразу, але мене, пронизала гостра радість.
Вона опустила очі додолу й знову, сміючись, звела їх на мене.
— От якби нас зараз побачили наші знайомі! — сказала вона. — Погляньте лишень! Вам ніколи не спадало на гадку, як ми виглядаємо?
— Так, про ваш вигляд я часто думаю, — відповів я, трохи спантеличений дивним виразом у її очах і цим несподіваним поворотом у розмові.
— Дякую! — вигукнула вона. — Ну то скажіть, будь ласка, на що я схожа?
— Либонь, що на опудало, — мовив я. — Гляньте хоча б на свою забрьохану, подрану спідницю! А блузка! Не треба Шерлока Голмса, аби збагнути, що ви варили їсти на багатті й топили з котиків лій. А ще цей капелюшок! І оце та сама жінка, що написала «Вимушений поцілунок»!..
Вона відповіла мені церемонним реверансом:
— Ну, а ви, сер…
ebooksa