Не захотівши далі розгадувати, звідки падає тінь, він піднявся на палубу і пішов на бак швидко й рішуче, аж я здивувався. Та все ж і тепер у його ході ледь відчувалась непевність. Але я вже знав, у чому річ.
Мені стало смішно й прикро водночас, коли я побачив, як Вовк Ларсен, наткнувшись на мої черевики, підняв їх і поніс до камбуза. Я ще лишився подивитись, як він розпалює вогонь і варить собі їсти. Потім я скрався до кают-компанії, забрав мармелад і білизну, прослизнув назад повз камбуз, зійшов на берег і роззутий подався Додому, щоб розповісти про все Мод.
— Дуже погано, що «Привид» утратив щогли. А то ми могли б на ньому вибратися звідси. Як ви гадаєте, Гамфрі?
Я збуджено схопився на рівні й почав ходити туди й сюди:
— А й справді, й справді…
Мод дивилася на мене, і очі її сяяли надією. Вона так вірила в мене! І думка про це подвоювала мої сили. Я пригадав слова Мішле [31]: «Для чоловіка жінка — те саме, чим була земля для її легендарного сина: досить йому було впасти й торкнутись губами їй до грудей, як він знов набирався сили». І вперше я по-справжньому зрозумів чудовну правду цих слів. Хіба ж зі мною робилось не те саме? Хіба Мод не була для мене невичерпним джерелом сили й відваги? Досить мені тільки подивитись на неї, як я знову почуваю себе дужим.
— Це можна зробити, таки можна, — міркував я вголос. — Що можуть люди, те можу й я; і якщо павіть вони досі ніколи не робили такого, то я все ж зроблю.
— Що саме? Ради бога, що? — допитувалася Мод. — Кажіть же, не дражніть мепе! Що ви можете зробити?
— Не я, а ми, — поправився я. — Що зробити? Не більш не менш як поставити щогли на «Привиді» й вибратися звідси.
— Гамфрі! — скрикнула вона.
І я відчув таку гордість за свій задум, наче його було вже здійснено.
— Але як же це зробити? — запитала вона.
— Не знаю, — відповів я. — Я тільки знаю, що маю тепер силу й можу зробити все, що завгодно.
Я самовпевнено всміхнувся — мабуть, занадто самовпевнено, бо вона опустила погляд і на мить замовкла. Потім зауважила:
— Але ж там капітан Ларсен…
— Сліпий і безпорадний, — не довго думаючи, відповів я, ніби відкинув його вбік, як соломинку.
— А його страшні руки! А як він стрибнув через відкритий люк — ви ж самі розповідали мені!
— Ну, то ви мусите пам"ятати також, як легко я вислизнув від нього, — весело відповів я.
— Втративши черевики.
ebooksa