Твори у дванадцяти томах. Том третій

22
18
20
22
24
26
28
30

— Зате я зараз не та, що була! Я набралася досвіду, здоров"я зміцніло, — відповіла вона. — Та й узагалі я на краще, мабуть, змінилася. Принаймні куди більше розумітимусь на житті.

Короткий день уже меркнув. Ми завели розмову про нез"ясовну сліпоту Вовка Ларсена. Кепські, видно, були його справи, коли вже він заявив, що хоче залишитись і померти на цьому острові. Коли він, дужий чоловік, що так любив життя, змирився з думкою про смерть, значить ішлося про щось більше, аніж сама сліпота. Ще ж отой жахливий головний біль! Ми вирішили, що в нього якась хвороба мозку, і під час її нападів він так мучиться, що нам годі те й уявити.

Що довше ми розмовляли про Ларсенову хворобу, то дужче, бачив я, Мод йому співчувала, але так зворушливо, так по-жіночому, що я любив її за те ще більше. В її співчутті не було ніякої фальшивої сентиментальності. Вона погоджувалася, що нам треба ставитись до нього якнайтвердіше, коли ми хочемо вибратися звідси. Тільки її жахала думка, що мені, може, доведеться відібрати йому життя, аби врятувати своє власне, чи то «наше власне», як сказала вона сама.

Вранці ми поснідали й узялися до роботи, щойно розвидніло. У передньому трюмі я знайшов верп і з превеликою натугою витяг його на палубу та спустив у шлюпку. Склавши на кормі довгу линву в кільця, я відплив далеченько в бухточку й кинув верп у воду. Вітру не було, приплив стояв високо, і шхуна була на плаву. Віддавши швартови, я з усієї сили почав підтягувати шхуну до якоря руками, бо брашпиля ж було поламано. Шхуна підійшла до самого верпа, але він був замалий, щоб утримати судно на місці навіть при легкому вітрі, і тому я кинув велику кітву з правого борту, попустивши чимбільше ланцюг. А пополудні заходився коло брашпиля.

Працював я над ним три дні. Механік був з мене ніякий, і за цей час я зробив те, на що звичайному слюсареві вистачило б трьох годин. Насамперед мені довелось ознайомитися з інструментами і засвоїти ті найпростіші принципи, що для фахівця були абеткою. Під кінець третього дня я таки налагодив брашпиль, хоч і не дуже вдало. Діяв він не так легко, як давніш, та все ж діяв і уможливлював мені роботу.

За півдня я витяг на шхуну обидві стеньги, поставив «ножиці» й закріпив їх розчалами, як і перше. Вночі я спав на палубі біля «ножиць». Мод не хотіла залишатись сама на березі і спала в матроському кубрику. Вдень, коли я лагодив брашпиль, Вовк Ларсен сидів поблизу, прислухався до того, що ми робимо, і розмовляв з Мод та зі мною про се, про те. Ні він, ні ми не згадували про ту руйнацію, що він учинив. І він більше не наказував мені не чіпати його шхуни. Але я й тепер ще боявся його; сліпий і безпорадний, він весь час наслухався, і, працюючи, я ніколи не підпускав його до себе надто близько — у нього в руках ще була страшна сила.

Тієї ночі, сплячи під своїми неоціненними «ножицями», я раптом прокинувся, почувши його ходу. Ніч була зоряна, і я бачив, як його темна постать суне по палубі. Я виснувався з-під укривал і босоніж нечутно покрався слідом за ним. В руках у нього був струг; він, певне, хотів перерізати гафель-гарделі, які я вже знову приладнав до «ножиць». Він намацав їх руками, але вони були не натягнені. Так стругом нічого не зробиш. Він понатягував гафель-гарделі і, прив"язавши, вже наміривсь їх перепиляти.

— Бувши вами, я б цього не робив, — сказав я нараз спокійно.

Він почув, як клацнув курок револьвера, і засміявся.

— Здорові, Гампе! Я ж весь час знав, що ви тут. Моє вухо не одуриш.

— Брешете, Вовку Ларсене, — сказав я так само спокійно, як і перше. — Але я вже давно жду нагоди спровадити вас на той світ, отож ідіть і ріжте.

— А коли вам бракувало такої нагоди? — глузливо мовив він.

— Ідіть і ріжте, — сказав я вже погрозливо.

— Волію розчарувати вас, — він засміявся, повернувся й пішов геть.

— Треба щось діяти, Гамфрі, — сказала Мод уранці, коли я розповів їй про нічну пригоду. — Поки він буде на волі, можна чекати від нього чого завгодно. Він може затопити шхуну або підпалити її. Взагалі хіба вгадаєш, що він може вчинити? Доведеться його ув"язнити.

— Але як? — спитав я, безпорадно стенувши плечима. — Я не зважуся підійти до нього на досяг руки, а він знає, що, поки його опір пасивний, я його не застрелю.

— Треба знайти якийсь спосіб, — сказала вона. — Дайте мені подумати.

— Один спосіб є, — похмуро сказав я.

Вона запитливо подивилась на мене.

Я підняв кийка, що ним ми били котиків.