— Бо ж не могли вони самі, без моїх ніг, утекти від Вовка Ларсена.
Ми обоє засміялися, а потім без жартів заходились розробляти план, як поставити щогли на «Привиді» й повернутися до великого світу.
Я ще пам"ятав, хоч і досить невиразно, шкільну фізику, а за останні кілька місяців набув деякого практичного досвіду з механіки. Однак мушу визнати, що, коли ми пішли до «Привида» роздивитися ближче, яка робота на пас чекає, і я загледів величезні щогли у воді, мені й руки впали. З чого починати? Якби хоч одна щогла стояла, то на неї можна б почепити талі. Але ж тут не було нічогісінько. Це ж однаково, що підняти самого себе за вушка від чобіт. Я знав принципи дії підойм, але де знайти опору?
Грот-щогла, п"ятнадцять дюймів завтовшки в основі й шістдесят п"ять футів завдовжки, хоч і надломлена, важила, як я прикинув, щонайменше три тисячі фунтів. А фок-щогла була ще грубша за неї й важила, певно, добрих три з половиною тисячі фунтів. З чого ж мені починати?
Мод мовчки стояла поруч мене, а я накидав у голові схему такелажної двоноги, що її моряки звуть «ножицями». Проте, хоч морякам вона відома давно, я на Острові Зусиль винайшов її наново. Коли зв"язати кінці двох стеньг, а потім їх підняти й закріпити на палубі так, щоб вони утворювали ніби перевернену римську цифру V, то матимемо до чого причепити талі. До перших талів, у разі потреби, можна приєднати й ще одні. А на шхуні ж в ще й брашпиль.
Мод побачила, що я знайшов раду, і погляд її потеплів.
— Що ви збираєтеся зробити? — спитала вона.
— Обрубати снасті! — відповів я, показуючи на поплутані кодоли, що звисали за борт.
О, як тішили мене самого ті рішучі слова: «Обрубати снасті!» Ну хто б міг уявити собі такий матроський вислів на устах Гамфрі Ван-Вейдена кілька місяців тому?
Було, певно, щось мелодраматичне і в моїй постаті, і в моєму голосі, бо Мод осміхнулася. Вона вміла дуже гостро оцінювати смішне, завжди неомильно бачила й відчувала фальш, хизування, претензійність. Це відбивалось і в її власній творчості, додавало їй гостроти й снаги. Серйозного критика, що має почуття гумору й силу вислову, світ завжди слухатиме. Отож її не можна було не слухати, її почуття гумору було справді художнім почуттям міри.
— Я певна, що десь уже натрапляла на ці слова, в якійсь книжці, — прощебетала вона весело.
Я й сам був не позбавлений почуття міри, і самовпевненість моя враз зів"яла. Господар становища збентежився й відчув себе вкрай жалюгідним.
Вона враз простягла мені руку:
— Пробачте…
— Нічого, нічого, — видушив я 8 себе. — Так мені й треба. У мені таки багато школярського. А воно не завжди до речі, хоч нам таки справді доведеться обрубати снасті.
Якщо ви сядете зі мною в шлюпку, ми підпливемо до шхуни й розплутаємо їх.
— «Марсові — ножі у зуби й лізуть снасті обрубати», — процитувала вона, і до самого вечора ми весело працювали.
Мод утримувала шлюпку на місці, а я розплутував снасті. А яка там була плутанина! Фали, ванти, шкоти, нірали, штаги — все мокло у воді, і хвилі все поперекручували, попереплутували, збили клубком. Я намагавсь не різати більше, ніж необхідно, протягував довгі кінці попід гіками й щоглами, відв"язував фали й ванти, змотував їх бухтами на дні шлюпки, тоді знов розмотував, щоб протягти крізь вузол. Від цієї роботи я скоро вимок до рубця.
Вітрила доводилось обрізувати, а мокра парусина була дуже важка, і я просто надсаджувавсь. Та поки запала ніч, усі вітрила вже сохли, розстелені на березі. Закінчивши роботу, ми, стомлені й голодні, пішли вечеряти. Роботи було зроблено таки добрий шмат, хоч на перший погляд вона могла здатися й незначною.
Другого ранку я й моя вправна помічниця Мод спустилися в трюм шхуни, щоб очистити степси від уломлених шпорів щогл. Тільки-но розпочавши роботу, ми стукотом і грюкотом сполошили Вовка Ларсена.
ebooksa