І хоч ми хвилин п"ять кепкували так одне з одного, але лід жартами ховалося щось поважне, і я його мимохіть пов"язував із тим дивним виразом, що на мить промайнув у неї в очах. Що він означав? Невже наші очі промовляють поза нашою волею? Я знав, що мої очі зраджуй вали мене вже не раз, поки. я встигав похопитись, і стримати себе. Невже вона прочитала й зрозуміла ту їхню мову? І невже й її очі казали мені те саме? Бо що ж інше міг означати той погляд, той тремтливий вогник у неї в очах, той вираз, що його словами годі виповісти?: Та, нь на може того бути.: Це просто неможлива річ. Та й це дужо я розуміюсь на мові очей. Я ж тільки Гамфрі Ван-Вейден, книжковий гробак, що рантом закохався. А кохати, сподіватись на взаємність, намагатись її заслужити — цього всього було аж забагато для мене. Такі думки роїлися в моїй голові, поки ми дражнили одне одного, а коли ми зійшли на берег, довелося думати про інші речі.
— Як прикро, що після такого тяжкого дня ми не можемо навіть спокійно поспати вночі, — став я нарікати, повечерявши.
— Але яка ж може бути небезпека тепер, коли він ослін? — запитала вона.
— Я на нього ніколи не зміг би звіритись, — сказав, я, — а тепер, як він осліп, — і поготів. Від безпорадності він ще зліший. Знаєте, що я зроблю завтра? Завезу невелику кітву й відштовхну шхуну від берега. Щоночі, як ми повертатимемось шлюпкою на берег, містер Вовк Ларсен лишатиметься на судні в"язнем. Отже, це остання ніч, що ми маємо стояти на варті, а тому й легше нам її перебути.
Ми прокинулися рано, і коли розвидніло, вже доїдали сніданок.
— Ой, Гамфрі! —. зойкнула розпачливо Мод і враз затнулась.
Я глянув на неї. Вона прикипіла очима до «Привида». Я також подивився туди, але нічого надзвичайного не помітив. Вона обернулась до мене, а я дивився на неї зовсім безтямно.
— «Ножиці», — сказала вона, і голос їй затремтів.
Про них я й забув! Я глянув знову: «ножиць» не було.
— Якщо він… — процідив я люто.
Мод співчутливо поклала свою руку на мою і промовила:
— Доведеться починати все спочатку.
— О, повірте мені, мій гнів не вартий нічого, я не можу вбити навіть мухи, — осміхнувсь я гірко. — І найгірше те, що він це знає. Ваша правда. Коли він поломив «ножиці», мені нічого більше не залишається, як починати все знову… Тільки відтепер я ночами вартуватиму на шхуні, — випалив я за хвилину. — І якщо він ще почне…
— Але ж мені страшно буде зоставатися самій цілу ніч на березі, — сказала Мод, коли я трохи отямився. — Куди було б краще, якби ми поладнали і він допомагав би нам. Ми могли б усі з вигодами жити на шхуні.
— І житимемо, — відрубав я ще сердито: я все не міг змиритися з думкою, що моїх «ножиць» більше не існує, — Так воно й буде, ми з вами житимемо на шхуні, хоч ладнатиме з нами Вовк Ларсен, хоч ні. Це просто дитинячий вибрик, що він зробив, — сказав я згодом, уже сміючись. — Та й я серджусь на нього, мов дитина.
А проте, коли ми піднялися на шхуну й побачили, якої руїни наробив Вовк Ларсен, у мене аж серце защеміло. Моя споруда зникла геть цілковито. Розчали з обох боків поперерубувано, гафель-гарделі порізано на шматки. Ларсен знав, що я не зумію сточити їх. Лихе передчуття охопило мене. Я кинувсь до брашпиля. Його було зіпсовано. Ми з Мод зажурено перезирнулися. Потім я підбіг до борту. Щогли, гіки й гафелі, що я позвільняв від уривків снастей, зникли. Ларсен намацав кодоли, які утримували їх, і відв"язав, щоб пустити за водою весь рангоут.
На очі в Мод набігли сльози, і я певен, що це з жалю до мене. Я сам ладен був заплакати. Розвіялись-бо наші надії спорядити «Привида»! Вовк Ларсен виконав свою роботу добре. Я сів на закраїну люка й у розпачі сперсь головою на руки.
— Він вартий смерті! — простогнав я. — Але хай мені бог простить, я не годен стати йому катом.
Підійшла Мод, погладила мене рукою по голові, наче дитину, і сказала:
— Ну, не журіться, все буде гаразд. Тут наша правда, і все буде гаразд.
ebooksa