— Смоку, бігме, я проти цієї подорожі, — відраджував Куций. — Адже надворі холодніше, ніж у пеклі за тисячу років до першого вогню. До того ж сьогодні п"ятниця, та ще й тринадцяте число. І взагалі дідька лисого ми вхопимо.
Та проте, взявши з собою невеликі похідні клунки, вони зачинили двері й рушили вниз із пагорбка. Полярне сяйво згасло, тож їм довелося ступати лиш при непевному світлі миготливих зірок. На повороті стежки Куций шугонув по коліна в глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли вродився на світ.
— Не можеш помовчати? — дорікнув йому Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш увесь Доусон.
— Так-таки й увесь! Бачиш світло в отій хатині? А в тій? А чуєш, он двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж тоді вікна блимають? Либонь, у кожного похорон. Боронь боже, щоб доусонці вибиралися в дорогу!
Коли вони зійшли до підніжжя пагорба й були вже, власне, в місті, вікна справді посвітилися вогниками, скрізь хряскали двері, а позаду почувся тупіт багатьох мокасинів по добре втоптаному снігу. Куций знов озвався.
— Та й до біса ж людей проводжають небіжчиків!
На стежці вони перестріли чоловіка, що приглушеним голосом кликав:
— Чарлі, хутчій!
— Бачиш, Смоку, клунок у нього за плечима? Певне, цвинтар далеченько, коли жалобники тягнуть з собою укривала.
Коли Смок та Куций вийшли на головну вулицю, услід їм уже чимчикувало з сотню доусонців, а доки вони у тьмяному зоряному світлі трапили на стежину до річки, позаду їх було ще й більше. Куций якось послизнувся і з висоти либонь тридцяти футів скотився в пухкий сніг. Смок теж не забарився й налетів на Куцого, що саме виборсувався на ноги.
— Цур, я перший надибав жилу! — ущипливо випалив Куций, витрушуючи сніг з рукавиць.
А за хвильку вони вже мусили відкараскуватись від цілої лавини людських тіл, що валилися на них згори. Поки ставала крига, утворився зашерет, а тепер нагромаджені крижані горби підступно припорошило снігом. Смокові набридло раз у раз боляче спотикатися в пітьмі, і він запалив свою свічку. Люди позаду жваво привітали цей його почин. У безвітряному повітрі свічка горіла яскраво, і Смок зміг прискорити ходу.
— Таки справжнісінький похід! — вирішив Куций. — Чи, може, це все сновиди?
— Та хоч би там як, а ми — попереду, — відказав йому Смок.
— Аякже? А то все, либонь, світлячки. Он глянь — один, другий… Перед нами їх ще ціла вервечка!
І справді, впродовж цілої милі до західного берега Юкону мерехтіли свічки, хоча позаду, на високому березі, а якого вони щойно скотилися, свічок було ще більше.
— Таж це, Смоку, не похід, а переселення народів! Попереду їх добра тисяча, а за нами і в десять не вбереш. Послухай-но моєї ради. Я вже знаю. Нічого не буде з цього походу. Ходімо собі додому та виспимось.
— Побережи краще легені, якщо не хочеш пасти задніх, — урвав його Смок.
— Ну, невже? Ноги, правда, в мене куці, та м"язи гнучкі й не знають утоми. Жоден тутешній ходак мене не випередить.
Смок уже переконався, що його приятель у ногах неабиякий мастак, але таки під"юджував: