— Отже, треба вирушати сьогодні? Зараз же? Кіт кивнув.
— Гей, сплюхи, прочунюйтесь! — зарепетував Куций та не гаючись, узявся відв"язувати розчали намета.
Господарі прокинулися й аж застогнали від болю у здерев"янілих м"язах. Підвестися для них була чиста мука.
— Котра година? — запитав Стайн.
— Пів на дев"яту.
— Ще ж поночі, — спросоння зауважив Стайн. Куций сіпнув за мотузки, й намет почав осідати.
— Зараз вечір, а не ранок, — пояснив він. — Вставайте., Озеро замерзає. Ми мусимо забиратися, доки не пізно.
Стайн підвівся й сів. Обличчя йому аж перекосилося з люті.
— Ну й хай замерзає. Сьогодні ми не йдемо.
— Гаразд, лишайтеся, — кинув Куций. — То ми самі попливемо з човном.
— Але ж ви найнялися…
— Допровадити вас до Доусона, — перебив його Куций. — Ми це й робимо. Хіба ні?
І він спересердя завалив намета господарям на голови..
Ламаючи тонку кригу в бухточці, вони випливли на озеро, де важка і склиста вода за кожним помахом намерзала на веслах. Незабаром озеро перетворилося на густу кашу, що й зовсім заважала занурювати весла. Водяні бризки замерзали в самому повітрі. Тоненька плівка льоду покривала озеро, і човен посувався дедалі повільніше.
Ця ніч у згадках Кітових залишилась як кошмарний сон, і не раз він питав себе, які ж тоді муки мусили витерпіти Стайн і Спраг. Йому здавалося, що змагання з пекучим морозом та крижаною водою тривало з тисячу років.
На ранок човен і зовсім застряв. Стайн скаржився, що відморозив пальці, Спраг — носа; не минулося й Кітові — у нього немилосердно щеміли щоки та ніс. Тільки-но трохи розвидніло, вони побачили довкруж саму лише крижану рівнину. Мороз скував озеро кригою. Десь ярдів за сто, бовванів північний берег. Куций запевняв, що там починається річка і що він бачить чисту воду. З-поміж усіх лиш Кіт і Куций здатні були щось робити, і вони, розбиваючи веслами кригу, потроху посували човна вперед. А коли вже геть знемоглися, нараз човен підхопила бистрінь. Озирнувшись, вони завважили, як декілька човнів, що пробивалися сюди цілу ніч, безнадійно замерзли в кризі, їхній же човен обігнув мілину, і течія понесла його із швидкістю шести миль на годину.
VI
День по дню пливли вони вниз прудкою річкою, забережні на якій усе більшали й більшали. Перш ніж отаборитися на ніч, вони вирубували в кризі ополонку для човна, а табірне начиння переносили футів за сто на берег. Уранці вирубували свіжу кригу, щоб перетягти човна до відкритої води. Куций приладнав у човні залізну грубку, і Спраг із Стайном цілі години грілися біля неї. Вони здалися, ніяких наказів уже не віддавали, і мали єдине бажання — дістатися Доусона. Куций, невтомний та веселий, попри свій песимізм, раз у раз мугикав перші рядки пісеньки, кінець якої він забув. І що холодніше ставало, то частіше він наспівував:
Минаючи гирла Хуталінкви та Великого й Малого Лососів, вони бачили, скільки дрібного шерету зносять ці притоки до Юкону. Ця каша збивалася круг човна й примерзала до облавків, тому треба було щовечора витягати його з води, а щоранку — перетягати на струмину.
Востаннє переночували вони на березі між гирлами річок Білої та Стюарту. А вдень перед ними виринув Юкон, з півмилі завширшки й аж сизий від забережнів обабіч. Куций обклав прокльонами все на світі — хоч не так безтурботно, як завше, — і глянув на Кіта.