— Струмок Індіянки! — вигукнула Джой.
— Диви! — зрадів Куций. — А я гадав ще з півгодини чухрати. Та й гнали ж ми!
Тут Юконська стежка, що вела до Даї, круто звертала до східного берега, обминаючи зашерети на річці. Подорожанам довелося залишити втертий шлях і податися через крижані брили ледь помітною стежиною, що вилася уздовж західного берега.
Раптом Луїс Гастел, що йшов попереду, послизнувся на гострій крижині й сів, схопившись руками за кісточку на нозі. Він насилу звівся на ноги, хвилину-дві покульгав, а тоді таки спинився.
— Нема діла, — сказав він доньці. — Я розтяг собі сухожилок. Іди вперед та запаколь на нас обох.
— Може, вам чимось зарадити? — зголосився Смок. Луїс Гастел похитав головою.
— Та їй не важко буде запаколити дві займанки. А я вже якось видряпаюсь на берег, розкладу багаття й забинтую ногу. Мені нічого. Іди, Джой. Запаколюй вище від Знахідки. Там вартісніша місцина.
— Ось вам трохи березової кори, — запропонував Смок, ділячи свій запас навпіл. — Не турбуйтеся, ми подбаємо про вашу доньку.
Луїс Гастел пирхнув зо сміху.
— Дякую, — відказав він. — Але вона сама подбає про себе. Ідіть краще слідком за нею.
— А що, як я поведу перед? — спитала Джой Смока, виходячи наперед. — Я ж бо знаю ці місця краще за вас…
— Ну то ведіть нас, — ґречно догодився той. — Я з вами згоден — це ганьба, щоб якісь там чечаки випередили старожитців Морського Лева. Чи нема тут, часом, якоїсь іншої дороги, щоб і зовсім їх збутися?
Джой хитнула головою.
— Хіба ж сліди заметеш! Куди ми, туди й вони, наче ті вівці.
За чверть милі Джой круто повернула на захід. Смок завважив це, бо тепер вони йшли незайманим снігом, та ні він, ні Куций не зметикували, що їхня ледь помітна стежина провадить, як і перше, на південь. Якби вони могли бачити, що виробляв Луїс Гастел позаду, то ціла історія Клондайку набрала б іншого вигляду: старожитець-бо вже не шкутильгав, а майже бігцем простував за ними, наче мисливський собака, пильнуючи їхнього сліду. Він старанно втоптав стежку, якою вони втрьох звернули на захід, і тоді вернувся до старої дороги на південь.
Їхня стежка йшла проти течії струмка, і в темряві подорожні раз у раз збивалися з неї. За чверть години Джой чомусь почала відставати, великодушно дозволивши своїм супутникам пробивати стежку. Тепер вони посувалися так повільно, що вервечка золотошукачів уже мало не на п"яти їм наступала, а коли о дев"ятій годині посіріло, за ними витяглася довжелезна людська валка. Темні очі Джой весело спалахнули.
— Скільки ми вже йдемо понад цим струмком? — невинно спитала вона.
— Добрі дві години, — відповів Смок.
— Та дві назад — разом чотири, — повільно сказала Джой. — Отже, старожитців з Морського Лева врятовано.
Неясна підозра пойняла Смока, він зупинився і глянув дівчині просто у вічі.