Дорога була важка. Часом пробивалися по пояс у снігу і через кожні кілька кроків мусили спинятись перевести дух. Куций перший заговорив про перепочинок.
— Ми вже більше дванадцяти годин у дорозі, — озвався він. — Я таки добре втомився. Та й ви теж. У мене черево геть запало, і я ладен жерти сиру ведмедину, мов голодний індіянин. А бідолашна дівчина впаде з ніг, якщо не перехопить хоч якусь крихту. Ось тут і розкладім багаття. Як по-вашому, га?
Смок із Куцим хутко і вправно заходилися опоряджати табір. Джой, приглядаючись до них недовірливо, мусила визнати подумки, що навіть старожитці не впоралися б краще. Наклавши ялинового гілля, поверх вони постелили коца, щоб було на чому спочити і приготувати їжу. Та подорожні не одразу підступили до багаття — перше вони розтерли як слід свої щоки й носи.
Смок плюнув у повітря, і вмить слина-крижинка, дзвякнувши, впала долі, аж він похитав головою.
— Здаюся! — заявив він. — Я ще зроду не звідував такого морозу.
— Одної зими на Койокуку було вісімдесят шість градусів під нулем, — озвалася Джой. — А тепер добрих сімдесят чи сімдесят п"ять. Тільки щоки я таки відморозила. Пече, як вогнем.
Через те, що на схилах хребта не було криги, вони у мисці натопили чистого й зернистого, мов цукор, снігу і тоді запарили каву. Смок підсмажував грудинку та підігрівав сухарі, а Куций підкидав дров у вогонь. Джой дістала дві тарілки, дві ложки, два кухлики і дві бляшанки — одну з сумішем солі й перцю, другу з цукром. Смок та Джой їли з однієї тарілки й пили з одного кухлика.
Було вже близько другої, коли вони, здолавши перевал, спустилися на одну з приток Індіянкн. Десь на початку зими якийсь мисливець проклав собі яром стежину, ступаючи щораз у свої сліди, і тепер там тяглася низка западин-відбитків, прихованих під снігом, що нападав пізніше. Якщо нога не потрапляла в давній слід, подорожній одразу провалювався на незайманому снігу, а то й зовсім падав з ніг. Та ще ж і Джой, щиро перейнявшись тим, щоб її супутники запаколили собі ділянки і боячись, щоб вони не барилися через її, мовляв, утому, наполягала піти попереду. Ступала вона так обережно і вправно, а при тім ще й швидко, що Куций не міг стримати захоплення:
— Тільки глянь на неї! Оце жіночка! Глянь, як мигтять її мокасини! І ніяких тобі підборів, тільки ті ноги, що бог їй дав. Ото була б дружина хоч би й якому мисливцеві!
Джой обернулася й вдячно усміхнулась йому, а також і Смокові. Юнак помітив, який дружній був той усміх, і водночас — він це гостро відчув — дуже жіночний.
На березі Індіянки вони подивились назад і побачили, як іззаду, від самого перевалу пробивалася вниз довга вервечка золотошукачів.
Вони зійшли на саме річище струмка. Потік, промерзлий тепер до дна, був двадцять-тридцять футів завширшки, а береги намивного походження сягали від шести до восьми футів угору. На снігу не було свіжих слідів, і подорожні зрозуміли, що вийшли трохи вище Знахідки та останніх займанок мешканців Морського Лева.
— Стережіться джерел! — гукнула Джон, коли Смок рушив перший униз річищем. — Бо як провалитеся, будете без ніг при сімдесяти градусах.
Ці джерела, звичайні для Клондайку, не замерзають навіть у найлютіші морози. Вони утворюють ставочки, що їх потім покриває зверху крига та припорошує сухий сніг. Ступивши на той сніг, подорожній зненацька може шурхнути крізь півдюймову крижану кору у воду. І якщо протягом п"яти хвилин він не перевзується, ноги його пропали.
Хоч була тільки третя година, вже залягав довгий сірий північний присмерк. Вони пильно вдивлялися в протилежний берег, шукаючи очима те дерево, що мало означати середину останньої займанки. Жвава Джой перша запримітила його. Вона вихопилася поперед Смока, гукнувши:
— Тут хтось був! Сліди на снігу. А онде і та ялина. Бачите?
І на останньому слові вона раптом завалилася по пояс у сніг.
— Сама ж і не встереглася, — жалібно промовила дівчина, а тоді скрикнула: — Не підходьте до мене! Я виберуся сама.
Крок за кроком, ламаючи припорошену снігом тонку кригу, вона вибилася на тверде. Смок тим часом кинувся на берег, де ще з весняної повені лежав сухий хмиз та гілля, неначе тільки сірника дожидаючи. Коли Джой підійшла, багаття вже починало палахкотіти.
— Сідайте! — звелів Смок.