— Мені дуже прикро, Смоку, — озвалася Джой. — Це ж усе через мене…
— Нічого, якось та буде, — відказав той. — На все своя пора.
— Але ж це тільки через мене! Тато запаколив мені ділянку нижче Знахідки. Я віддаю її вам.
Смок похитав головою.
— Куций! — вдалася дівчина до другого.
Цей також похитав головою й нараз гучно зареготав. Сміявся він довго — то пирскав, то іржав на всю горлянку.
— Це не істерика, — пояснив Куций. — Іноді мені буває страх як весело.
Його погляд упав на миску з промитим золотом. Він пхнув її ногою й розсипав золоті піщинки по снігу.
— Воно не наше, — провадив далі він. — Воно належить тому недотепі, що я його вчора нагнав на п"ятсот футів! Чотириста дев"яносто йому ж таки й припали. Ходімо, Смоку! Вертаймо в Доусон. А втім, як маєш охоту стерти мене з землі, я й пальцем не кивну проти.
КУЦИЙ СНИТЬ
І
— Дивно, чом ти ніколи не граєш, — зауважив Куций Смокові, коли вони вдвох сиділи в «Оленячому Розі». — Невже тобі не кортить?
— Воно-то кортить, — відповів той. — Та обрахунок не на мою руч показує. А мені треба, щоб напевно.
У просторій залі бару повискувала рулетка і клацали кості — десятки гравців у хутрах та мокасинах спитували свого щастя. Смок показав на них усіх рукою.
— Поглянь, — мовив він. — Навіть найпростіша математика свідчить, що сьогодні вони більше програють. Чимало з них уже програли.
— Ти добре розумієшся на обрахунках, — шанобливо промурмотів Куций. — І загалом маєш слушність. Але є ще й факти. І буває так, що таланить. Тоді вже кожен недотепа може виграти. Я це певне знаю, бо й сам грав і не раз бачив, як інші загрібали банк. Треба лише виждати свій талан, а тоді вже грати напропале.
— Як на тебе, то воно так просто, — сказав Смок. — Дивно тільки, чому люди програють.
— Бачиш, лихо в тому, — пояснив Куций, — що гравці здебільша не тямлять, коли їм таланить. Кажу це, бо я й сам часом шився в дурні. Але ж і переконатись можна, лише спробувавши на практиці.
Смок похитав головою.
— Це теж розрахунок. Гравці здебільша помиляються у своїх сподіванках.