Через п"ять хвилин він загасив свічку, а якихось півгодини згодом вони з Куцим нишком вийшли з хатини і потемки почали запрягати собак.
— Агов, Смоку! — гукнув Солтмен, підходячи ближче.
— Я бачу, тебе не здихаєшся, Біле, — весело озвався Смок. — А де твої приятелі?
— Пішли перепустити по чарці. А мене залишили стежити за вами, і я вас з ока не спущу. Може, ти сам скажеш, Смоку, що ви надумали? Нас ви все одно не здихаєтесь, то краще поділився б, га? Ми, зрештою, свої люди.
— Буває, що з своїми людьми можна ділитися, а буває, що й ні, — ухильно відповів Смок. — І зараз саме такий випадок, Біле, коли не можна. Ти б краще йшов спати. На добраніч.
— Ніякої доброї ночі цей раз не буде, Смоку. Ти хіба нас не знаєш? Ми до вас приліпимось, як п"явки до тіла!
— Що ж, — зітхнув Смок. — Ви по-вашому, а ми по-нашому. Ходім, Куций, ми вже й так загаялися.
Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і пішов слідом за ними. Під пагорбом посвист передали далі. Куций правував жердиною, а Смок із Солтменом ішли біч-о-біч.
— Послухай, Біле, — сказав Смок. — В мене є пропозиція. Хочеш пристати до нас?
Солтмен навіть не завагався:
— Цебто щоб я кинув товаришів? Ні, дзуськи. Ми всі до вас пристанемо.
— Тоді ти будеш перший! — вигукнув Смок і, вхопивши Солтмена за поперек, повалив його в глибокий сніг понад стежкою.
Куций загорлав на собак і погнав їх дорогою, що, звиваючись між розкиданими де-не-де хатинами, вела через горби й яри до південної околиці Доусона. Смок і Солтмен, зчепившись, борсалися в снігу. Смок був у чудовій формі, але Солтмен переважав його фунтів на п"ятдесят, — і то п"ятдесят фунтів загартованих похідним життям м"язів, — тим-то він раз у раз переборював Смока. Знов і знов Солтмен клав його на лопатки, і Смок тоді лежав собі, не пручаючись, і відпочивав. Але щоразу, коли Солтмен хотів вирватися й підвестись, Смок хапав його за поперек чи за ноги, і боротьба починалася наново.
— Ти хлопець завзятий, — відсапуючись, визнав Солтмен хвилин за десять, сівши верхи на Смокові. — І все-таки я тебе щоразу кладу.
— А я тебе щоразу затримую, — теж відсапуючись, відповів Смок. — А більше мені й не треба. Знаєш, де вже досі Куций?
Солтмен щосили шарпнувся і вже був вирвався, але в останню мить Смок ухопив його за ногу, смикнув — і той кубернувся в сніг. Від підніжжя горба долинув тривожний посвист. Солтмен сів і різко свиснув у відповідь, а Смок, скориставшись із нагоди, накинувся на нього, повалив горілиць, сів верхи на груди, колінами притис до снігу його біцепси, руками — плечі, і більше вже не випускав. В такій позі й знайшли їх шукачі золота. Смок засміявся й підвівся.
— Ну, на добраніч, хлопці, — сказав він і пішов схилом униз, а шістдесят розсерджених золотошукачів уперто рушили слідом за ним.
Смок завернув на північ, проминув тартак та шпиталь і попрямував стежкою по річковій кризі, попід крутою Лосячою горою. Обійшовши індіянське селище, він дістався до гирла Лосячого ручаю, а там завернув назад і зіткнувся лицем у лице зі своїми переслідувачами.
— Ох, і в"їлися ж ви мені! — сказав він, удаючи, що аж кипить зі злості.
— А до тебе, здається, ніхто й не чіпляється, — чемно пробурмотів Солтмен.