— Щось не так ти живеш, Крістофере! Мені сором за тебе.
— Гульвіса розбещений, еге? — пирхнув Кіт. Старий тільки знизав плечима.
— Не коліть мене так очима, дядечку. Я б волів, щоб це було від гультяйства. Та мені тепер не до цього, нема часу.
— Що ж тоді з тобою?
— Перевтома.
Джон Беллю недовірливо зареготав.
— Невже? — Дядько знову зайшовся сміхом.
— Людина — породження середовища, — проголосив Кіт, показуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш ріденький і терпкий, як і оте ваше питво.
— Перевтома! — глузував дядько. — Таж ти за все своє життя й цента не заробив!
— Далебі, заробив, тільки не одержав. Коли хочете, я заробляю п"ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що їх ніхто ніколи не купить, чи якісь інші дрібнички? Ти вмієш плавати?
— Було колись.
— А сидіти на коні?
— І цього скуштував.
Джон Беллю обурено чмихнув.
— Добре, що батько в могилі й не бачить тебе в усьому твоєму безпутстві. Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не хто! О! Він вигнав би з тебе оті мистецькі дурощі!
— Нічого не вдієте. Доба звиродніння, — зітхнув Кіт.
— Я міг би це зрозуміти й терпіти, — люто наступав дядько, — якби бачив у цьому хоч якийсь глузд. Але ти за своє життя й цента не заробив, ти не знаєш, як по-справжньому працюють.
— А гравюри, малюнки, віяла?.. — кволо захищався Кіт.
— Мазій ти й невдаха! Які картини ти намалював? Каламутні акварелі й потворні плакати? Хтось їх бачив коли-небудь, хоч тут, у Сан-Франціско?