— Ви забули. Одна моя картина висить і в залі цього клубу.
— Ота мазанина! А музика? Твоя люба дурненька матуся витрачала сотні на твою музичну освіту. І намарно. Ти не заробив і кількох доларів, хоча б акомпануючи десь у концерті. Пісеньки твої? Безглузде виття. Їх же ніхто не друкує, а співає хіба лиш купка блазнів, що граються в богему.
— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — лагідно докинув Кіт.
— Скільки ж ти заплатив за друк?
— Та лише дві сотні.
— А чого ти ще досягнув?
— Поставив п"єсу в літньому театрі.
— Що ти отримав за неї?
— Славу.
— Таж ти колись умів плавати, навіть поривався їздити верхи! — Джон Беллю рвучко стукнув склянкою об стіл. — На що ти здатний? Скільки на тебе пішло грошей, а ти навіть в університеті не грав у футбола. Не веслував. Не…
— Я вправлявся у боксі й фехтуванні. Трохи.
— Коли ти тренувався з боксу востаннє?
— Та в університеті ж. Але я славився неабияким відбуттям часу й відстані. Тільки мені бракувало…
— Кажи, кажи!
— Наполегливості.
— Тобто ти просто ледачий.
— Може, й так, але це не так прямо називалося.
— Мій батько, сер, а твій дід, старий Айзек Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев"ять років.
— Кому? Вбитому?
— Ні, дідові твоєму, несосвітенний ти блазню. А ти в шістдесят дев"ять і комара не вб"єш.