— Не ті часи, дядечку. Тепер за вбивство запроторять до в"язниці.
— Твій батько промчав верхи сто вісімдесят п"ять миль без перепочинку й загнав троє коней.
— А тепер він проїхав би ці милі в затишному вагоні, ще й добре виспався б.
Старий скипів, але стримався й, немов одрубуючи кожне слово, запитав:
— Скільки це тобі років?
— Либонь, уже…
— Знаю. Двадцять сім. Було двадцять два, коли закінчив університет. П"ять років байдикував: мазюкав і бренькав. Тепер скажи, ради бога, ну який з тебе пожиток? У твоєму віці я мав лиш одну пару білизни. Я пас худобу в Колузі, був міцний, як скеля, і спати міг на голій скелі. Живився в"яленою яловичиною й ведмединою. В тобі сто шістдесят п"ять фунтів ваги, а я й тепер ще здоровіший, ніж ти. І можу одним замахом кулака повалити тебе з ніг.
— Щоб вихилити склянку коктейлю або слабенького чайку, сили великої не треба. Невже ви, дядечку, не бачите, що тепер не ті часи? Та й не виховувано мене так, як слід. Моя люба дурненька матуся…
Джон Беллю аж шарпнувся з гніву.
— … як ви самі зволили назвати її, надто пестила мене: кутала у вату й таке інше. Може, й не був би я тепер такий невдатний, якби ще підлітком скуштував отих гідних справжнього чоловіка забав, про які ви так розпинаєтеся… Дивуюся, чому ви ніколи не запросили мене з собою? Брали ж ви Гела й Роббі до Сієрри та Мексіки…
— Бо вважав тебе за мазунчика.
— Тож це ваша, дядечку, вина та моєї любої — гм — матусі. Як я міг сам собою загартуватися? І що ж мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та віял? Хіба я винен, що ніколи не працював у поті чола?
Старий глипнув на свого небожа, не криючи відрази. Така легковажність і розпещеність виводили його з рівноваги.
— Ну що ж, я саме лагоджуся в таку подорож. То, може, поїдеш?
— Трохи запізно, мушу сказати. А куди це?
— Гел з Робертом збираються до Клондайку. Я пообіцяв провести їх через перевал до озер, а потім повернуся…
Дядько не встиг доказати, бо зрадуваний Кіт зірвався з місця й схопив його за руку.
— Визволителю мій!
Джон Беллю вмить насторожився. Він аж ніяк не сподівався на згоду.
— Ти що, справді? — сказав він.