— Ти накиваєш п"ятами раніш, ніж ми звідси рушимо.
— Не бійтеся, — тяжко зітхнув Кіт, — там же О’Гара, розлючений лев. Бодай туди ніколи не повертатися.
III
Перший перехід не перетрудив Кіта. До Фініганського броду весь їхній багаж — дві з половиною тисячі фунтів — перенесли індіяни, що їх пощастило найняти. Далі довелося гнути власні спини. Вирішили посуватися щодня на одну милю. Та це здавалося легким тільки на словах. Джон Беллю в таборі куховарив, отже не міг переносити більше як один клунок у день, і на долю кожного з трьох молодих хлопців припадало щодня проносити по вісімсот фунтів на відстань в одну милю.
— Якщо брати клунки по п"ятдесят фунтів, щодня доведеться проходити шістнадцять миль з вантажем і п"ятнадцять упорожні, бо ж останній раз ми не вертатимемося, — пояснив Кіт своє приємне відкриття. Клунки по вісімдесят фунтів треба було б щодня переносити на дев"ятнадцять миль, а по сто фунтів — лише на п"ятнадцять.
— Я не охочий ходити, — зауважив Кіт. — Тому братиму по сто фунтів. — Перехопивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він хутко додав: — Певна річ, я звикатиму поступово. Навчаються ж люди ходити по мотузці й витівати всіляких там штук. Я почну з п"ятдесяти.
Кіт схопив клунка й весело, мало не підтюпцем подався стежкою. Скинувши його на першому перепочинку, він поспішив назад. Виявилося легше, ніж він гадав. Але дві милі збили з нього самовпевненість. Другий клунок важив шістдесят п"ять фунтів. Нести було набагато важче, й Кіт уже не підстрибував. Як і всі носії, він деколи сідав на землю перепочити, спираючись ношею на камінь чи пень. За третім разом він так розпалився, що скинув на плечі дев"яностоп"ятифунтовий лантух з бобами. Але пройшовши сотню кроків, відчув, що от-от зомліє. Кіт сів і витер піт з обличчя.
— Короткі переходи й короткі перепочинки, — ледь вимовив сам до себе Кіт. — Ось у чому річ.
Іноді він сідав перепочити, не пройшовши й ста кроків, і щораз насилу спинався на ноги, а лантух дедалі важчав та й важчав. Він захекався, його заливав піт. Десь за чверть милі він зідрав з себе вовняну сорочку й почепив на дерево. Трохи далі закинув геть капелюха. Через силу подолавши півмилі, Кіт уже подумав, що йому капець. Ніколи в житті не почувався він так немічно. Знеможений, він сидів на землі, і раптом його погляд спинився на великому револьвері й важкому патронташі.
— Зайві десять фунтів, — посміхнувся Кіт і відстебнув зброю.
Він навіть не завдав собі клопоту повісити її на дерево, а злісно жбурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв пропливав повз нього, Кіт завважив, що й інші чечаки викидають свою зброю.
Його короткі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися й ста кроків, як удари серця й дрижаки в колінах примушували його знов перепочивати. І перепочинки ті всё довшали. Та уява його була невтомна. Попереду ще двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім днів, та й пройдено тільки найлегшу частину дороги.
— Почекайте, — казали йому, — дістанемось до Чілкуту, то ще й рачки будемо видиратись.
— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Це не про мене. Задовго до нього я набезвік спочину десь під мохом.
Він ослизнувся й утримався на ногах тільки одчайдушним зусиллям. Всередині в нього наче щось відірвалося.
— Якщо я впаду з оцією ношею, тут мені й каюк, — сказав Кіт своєму випадковому супутникові.
, — Це ще нічого, — відмовив той. — От скоро доберемося до Каньйону. Там доведеться переходити через бурхливий потік по сосновій колоді футів з шістдесят завдовжки. Ні мотузків тобі, анічогісіпько. А вода вирує, деревина під ногами вгинається. Як упадеш, то й потонеш, бо від оцих шлейок не звільнитися.
— Та мені однаково, — мовив Кіт, відчуваючи, що каже мало не правду.
— Там щодня тонуть по троє-четверо, — провадив своєї сусіда. — Я допоміг якось витягти одного німця. Мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.
— Нічогенько, — промовив Кіт, ледве зводячись, щоб іти далі.