— Коли ми вирушаємо?
— Це буде нелегка подорож, і ти нам тільки завдаси клопоту.
— Ба ні. Я працюватиму. У «Хвилі» я навчився працювати.
— Кожен має узяти з собою припасу на цілий рік. Там буде така сила людей, що носіїв-індіян на всіх не стане. Гел і Роберт свій вантаж через перевал самі нестимуть. Я для того й їду, щоб допомогти їм. Отож і тобі доведеться те саме робити.
— Випробуйте мене!
— Тобі не знести такого тягаря.
— Коли ми вирушаємо?
— Завтра.
— Та не подумайте, дядечку, що це вплив вашої проповіді, — кинув Кіт на прощання. — Мені до скруту треба виїхати звідси, будь-куди, аби далі від О’Гари.
— Хто це О’Гара? Японець якийсь?
— Ні. Він ірландець. Такий собі рабовласник і мій найкращий приятель. Редактор і видавець «Хвилі». Гнобитель такий, що як схоче — мертвого примусить танцювати.
Того самого вечора Кіт написав О’Гарі: «Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі якого-небудь перодряпа замість мене докінчити серію. Даруй, друзяко, цього вимагає здоров"я. Коли повернуся, працюватиму за двох».
II
Кіт Беллю зійшов на знавіснілий берег Даї, де клекотіло багатотисячне людське тлумище з тисячами пудів спорядження. З пароплавів вивантажувано гори речей та харчу, а потім усе це повільно посувалося вгору Дайською долиною і через Чілкут. Двадцять вісім миль треба було нести пожитки на собі. Й хоча носії-індіяни набавили ціну з восьми до сорока центів за фунта, роботи вони мали понад свою спромогу. Було ясно, що більшість мандрівників не встигне до зими здолати перевал.
Кіт був найтендітніший з-поміж новоприбульців. У нього, як і в сотень інших, на поясі висів патронташ і теліпався великий револьвер. У цьому, між іншим, також завинив його дядько, що пам"ятав, як давніше бувало свавільно в таких оце місцях. Але Кіт був романтик. Зачарований гонитвою за золотом, він захоплювався всім довкола і споглядав цей край очима художника. Він не сприймав його серйозно. Ще на пароплаві Кіт зауважив, що він же не на власний похорон їде. Він просто побуває у відпустці, лиш «кине оком» за перевал та й поверне додому.
Доки його супутники очікували на свої клунки, Кіт подався берегом до старої факторії. Він анітрохи не хизувався своїм револьвером, як це робило чимало інших. Ось повз нього пройшов високий та дужий індіянин із здоровенним клунком на плечах. Кіт попростував за ним, вражений його дебелими литками й тим, як легко той переступав під своїм тягарем. Індіянин скинув свою ношу на терези перед коморою, а Кіт прилучився до гурту золотошукачів, що вражено приглядалися до носія. Його клунок важив сто двадцять фунтів. Цю цифру шанобливо переказувано з уст в уста. Зачудований Кіт подумав собі, що він не зміг би й підняти таку вагу, а не те, що нести.
— Несеш до Ліндермену, друже? — запитав Кіт. Індіянин гордовито кивнув головою.
— Скільки ж ти заробиш за це?
— П"ятдесят доларів.
Тут розмова й урвалася. В око Кітові впала молода жінка, що стояла на дверях. Дивно: вона нічим не подібна була до інших жінок, що зійшли з пароплава, — ні куцої спідниці, ні яскравих шароварів. Зодягнена, як звичайно вбираються жінки в дорогу. Його вразила дивовижна доцільність її серед цього оточення. До того ж вона була молода й гарна. Красна врода та пречудовий овал її ніжного обличчя вабили Кіта, й він прикипів до неї поглядом, аж вона це відчула; її темні, з довгими віями, очі якось байдужно зиркнули на нього, о обличчя вона перевела явно насмішкуватий позирк на його великий револьвер. А коли вони знову зустрілися очима, в її погляді промайнула відверта зневага. Його немов батогом стьобнули. Вона ж повернулася до чоловіка, який стояв поруч, і показала поглядом на Кіта. Чоловік зміряв його очима так само зневажливо.