— Чечако, — сказала дівчина.
Чоловік, що в дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці скидався на волоцюгу, сухо осміхнувся, а Кіт знітився, сам не знаючи чому. «Та все-таки вона надзвичайно вродлива, — подумав Кіт, коли ті обоє пішли. — Яка в неї легка хода!» Здавалося, він упізнав би її через тисячу літ.
— Бачили цього чоловіка з дівчиною? — збуджено спитав Кіта його сусіда. — Знаєте, хто він?
Кіт похитав головою.
— Олень Чарлі. Мені також оце тільки показали його. Йому поталанило на Клондайку. Він старожитець. Років дванадцять пробув на Юконі. Оце щойно звідти.
— А що означає «чечако»? — поцікавився Кіт.
— Ну от ви чечако, я чечако, — була відповідь.
— Може, я й чечако, але що ж воно означає?
— Паничик, новачок.
Повертаючись до пристані, Кіт усе приказував сам до себе це слово. Прикро, коли тебе таке дівча обізве «паничиком».
Йдучи поміж куп вантажу й згадуючи іпдіянина з важенним клунком, Кіт надумався й собі випробувати силу. Він вибрав стофунтовий мішок з борошном, став над ним окаряч і спробував завдати його на плечі. Спершу йому здалося, що сто фунтів і справді важкі, потім, — що його спина не витримає, а потім він просто вилаявся, бо десь на п"ятій хвилині марних зусиль знемігся й звалився на той самий вантаж, який силкувався підняти. Кіт утер зрошене потом чоло й зараз угледів Джона Беллю: той тихцем стояв за купою мішків та насмішкувато стежив за ним.
— Боже! — вигукнув цей апостол гарту. — Які немічні нащадки нашого могутнього роду! Коли мені було шістнадцять, я жартома піднімав таке.
— Ви забули, дядечку, — огризнувся Кіт, — що я не ріс на ведмедині.
— Я заіграшки підніматиму його і в шістдесят.
— То покажіть!
І Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, а він по-молодечому нагнувся, схопив мішка, вправно скинув на плечі й випростався.
— Спритність, хлопчику, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт шанобливо скинув капелюха.
— Ви диво, дядечку, справжнє диво. Як ви гадаєте, чи зможу я цього навчитися?
Джон Беллю знизав плечима.