Галка

Рита стала награвати і підспівувати:

Горные вершины Спят во тьме ночной; Тихие долины Полны свежей мглой;

Я не витримав і підтримав:

Не пылит дорога, Не дрожат листы. Подожди немного, Отдохнешь и ты…

Солдат дивився на нас здивованими очима.

— Ви читали вірш Гете? «Ночную песнь странника»?.. Рита співала романс Глінки в перекладі Лермонтова, — пояснив Кудрявий німцеві.

— Гете? — здивувався солдат, показавши Кудрявому руки. — Я друкар. З Лейпціга.

Його пальці були темні: мабуть, друкарська фарба пов"їдалася в шкіру назавжди.

— У 1930 році я набирав Гете…

Кудрявий показав свої руки.

— Я — лікар… — І запитав, стишивши голос: — Далека у вас дорога?

— Нах Цесіс! Там оборона! В-о! — показав великий палець і додав, що це так говорять їхні генерали.

Знову цей Цесіс — ми завтра збираємося туди теж виходити. Може, пощастить там підняти «завісу» й заодно поспостерігати за шосе Рига — Псков.

— У вас, комрад, руки робітника! — ніби похвалив солдата Кудрявий і знову за своє: — Зупинемо руських під Цесісом, Сігулдою? Не пустимо в Ригу! Рига — давнє німецьке місто!..

Солдат розвів руками й ще подивився на них, ніби вперше побачив, а потім зиркнув на мої руки. Ліву я тримав на щоці, і фріц не бачив мій якір. Подумки я лаяв Кудрявого: «Ну і дає дрозда Сергій! Звідки така впевненість, що німцеві не забажається побачити наші документи? Чи він хоче, щоб і я показав свої руки й емблему «шварце тойфель», як називали матросів фашистські солдати?» Та за мить уже був іншої думки: «Саме така невимушеність, безпосередність поведінки відганяла підозру в солдата».

Солдат усміхнувся якось задумливо і зовсім невороже. Чи не вперше за час війни я збагнув, що у солдата фашистської армії може бути зовсім звичайне, людське обличчя, а не гітлерівська пика, як здалося мені в першу мить зустрічі. Й усміхався він не самовпевнено, не єхидно, а по-людському, з журбою.

Кудрявий ще налив солдату і собі, підняв чарку. Обидва випили, не вимовивши й слова. «Про що німець зараз думає? Про свій Лейпціг? Про дружину, дітей?.. Чи про Гітлера, який послав його сюди завойовувати чужі землі й народи?»

Заглянув і другий солдат. Біля нього одразу ж стала хазяйка. Цей поквапив першого.

Німці залишили дім. Я витер з чола піт. Завітала господиня.

— Айер, мільх просили.

— Хоч заплатили? — запитав я, аби не мовчати.

— Той, що говорив з вами, шукав гроші. А я сказала — не треба… Йшли б скоріше…