Усе ж і до прем’єрства, і опісля Марчука вважали найкращим фахівцем у царині держбезпеки, кращим, ніж в економіці чи в політиці. Бо ж можливості проявитися як політичному діячеві в Євгена Кириловича виникали, деякі він створював сам, але до кінця реалізувати їх з багатьох об’єктивних (а можливо, і суб’єктивних) причин він не зміг.
«Я багато років працював у системі держбезпеки, де практично все особисте життя «просвічувалося». Ця практика сповідується у багатьох солідних спецслужбах, наприклад ЦРУ, — пише Марчук. — Там співробітник дає добровільну згоду на те, що без його відома будуть періодично перевіряти його фінансове становище і навіть дещо з особистого життя. Приблизно те ж відбувається і в спецслужбах інших країн. їх працівники добровільно йдуть на деякі самообмеження своїх прав і свобод…»
«Ще багато років тому я заявив, що ніхто й ніколи не почує від мене імен людей, які коли-небудь співробітничали з КДБ чи СБУ. Крім того, що я сам ніколи цього не зроблю, буду всіляко перешкоджати тому, щоб це зробили інші. Це професійна етика й людська позиція».
Справді, на тлі розкриттів у країнах Балтії, ФРН, Чехословаччині та інших Україна чітко заявила про неприпустимість розкриття агентури й проведення люстрації. Полковник Зорій сам знав, як боялися агенти, щоб ніхто не дізнався про їхню співпрацю з органами держбезпеки. А це були ну ду-у-у-же солідні люди. Богдан Данилович запевняв своїх конфідентів, що всі документи знищено. Здебільшого це так і було, за деякими незначними винятками. Уже потім досвідчені оперативні працівники шкодували за деякими документами. Але переважно тоді вчинили правильно. Позиція Марчука в той час відіграла справді важливу роль.
«Я не тільки не соромлюсь своєї роботи в КДБ України, а вважаю, що в цьому розумінні мені просто пощастило.
Такої чіткості й дисципліни не було в жодній державній структурі. Такої глибини знань багатьох процесів, що відбувалися в суспільстві на період перебудови, не давала жодна з інших служб. До того ж, на сьогодні я, думаю, краще за будь-кого з політиків знаю небезпеку зародження диктаторського режиму. Деякі ознаки, що проявляються зараз, я зустрічав у матеріалах періоду репресій. У свій час я вивчив їх десятки тисяч…»
Марчук міг дозволити собі таке говорити в 1998 році. Хоча Богдан Данилович був свідком поведінки його й у 1992–1993 роках. Якось Зорій був присутній під час телефонної розмови голови СБУ з Президентом. У таких випадках підлеглі зазвичай виходили з кабінету з власної ініціативи. Богдан Данилович підвівся, коли пролунав специфічний зумер. Усі керівники, які часто бували в кабінеті голови, знали цей дзвінок. Але Марчук жестом наказав залишитися.
Говорив він з главою держави вільно, як з рівним, увічливо, розкручуючись сюди-туди в кріслі, показуючи всім виглядом, що така розмова для нього — буденна справа. Та й не шифрувався він від полковника, відверто називаючи речі своїми іменами. Пізніше в такій самій ситуації довелося Богданові Даниловичу бути при голові Беруну. Той теж наказав залишитися в кабінеті. Але говорив із Президентом натяками, без прізвищ, так, що полковник нічого не зрозумів, крім кількох замаскованих матюків на кшталт «на хріна», «дамо звіздюлєй», але з натуральним вставним словом «блядь». Ну, а як
же інакше! Жоден державний діяч України без них не обходився. Мається на увазі — без цих слів…
У Богдана Даниловича не раз виникало запитання: а чи міг сам Марчук стати в той час диктатором? Його характер і стиль керівництва за всіма ознаками декому давали привід вважати, що міг. І, мабуть, якби склалося по-іншому, Україна могла б мати справжнього диктатора. Чи на шкоду було б це Україні? Цього Зорій не знав. Піночет був диктатором — Чилі йому вдячна за розквіт. А чи вдячні йому родичі закатованих у концтаборах? Диктатор є диктатор, хоч би якими благими намірами він керувався. Усе ж Зорій чомусь був певен, що Євген Кирилович не опустився б до банальних репресій. Марчук добре знає історію. І демократичні цінності йому не чужі. Але, можливо, справді, Україні потрібен диктатор-демократ? Та чи ж бувають такі?
Яруга терпляче чекав, коли мине пауза й полковник знову заговорить. А Зорій уже вголос вів далі свої роздуми про Марчука, наче Віктор міг чути його внутрішній монолог.
— Починаючи з 1991 року, коли на ділі почала самостійно функціонувати спецслужба України, усі без винятку документи, що виходили з її кабінетів, хай би кому вони призначалися, хай би хто їх складав чи підписував, починалися словами: «Суспільно-політична й економічна ситуація в країні складна (або, як варіант, — має тенденцію до ще більшого ускладнення). Це зумовлено тим, що…» Далі починалися спроби пояснення цієї ситуації, що майже завжди було лише потугами завуалювати сутність усього того, що коїлося тоді в країні. І ти ж сам знаєш: ніколи, за жодних обставин, у жодному документі ніхто не наважувався сказати: влада злочинна, у крайньому разі — імпотентна. Так було за всіх керівників спецслужби незалежної України. Скажеш — ні?
— Та що тут казати…
— Ти знаєш, зараз я абсолютно впевнений: Служба безпеки теж винна в тому, що в 1992–1995 роках Україна опинилася в дупі! І не лише керівники спецслужби, а вся система держбезпеки в той час не спрацювала як механізм захисту держави. Хоча справді жоден із голів — ні Марчук, ні Маліков, ні Радченко — не грюкнули дверима на знак протесту проти того, що коїв зі своєю камарильєю Президент, потураючи оточенню в розкраданні України. Воно ж вивозило за кордон мільярди українського багатства, яке в той час іще належало народові.
— А хто б на їхньому місці грюкнув? Може, вони все робили для того, щоб хоч якось змікширувати ту злочинну навалу, яку довелося витримати в той час українським органам державної безпеки?
— Ось тут ти, Вікторе, можливо, і маєш рацію. Ми на їхньому місці не були, — Зорій знову на деякий час замовк. — Усе ж з Євгеном Кириловичем треба зустрітися. Інша річ — чи захоче цього він? Більше того, зовсім непрогнозованою може бути його реакція на мої політичні пасажі, які він може визначити, як антивладні.
Зачинивши за собою двері кабінету голови СБУ, пройшовши «на автоматі» приймальню, навіть не помітивши, хто там сидить, і не попрощавшись із секретаркою Валюшею, чого не було з генералом ніколи, у коридорі Шершун зупинився.
Так нічого до кінця й не второпавши зі сказаних кілька хвилин тому слів Беруна, Володимир Дмитрович усе ж усвідомив єдине: негайно йти кудись подалі від цих важких красивих дверей, із цього коридору, з цього насиченого негативом будинку на свіже повітря, йти до дерев, межи людей зі здоровим глуздом. І хоча Шершун з досвіду й напівофіційної статистики знав, що зараз, коли він прямуватиме вулицею, йому назустріч майже кожен десятий перехожий ітиме з офіційною «жовтою» довідкою в кишені, генералові навіть серед них стало комфортніше й спокійніше, ніж там, звідки він щойно вийшов і де щільність абсурду, дурості й маразму в кожному кубічному сантиметрі повітря значно вища, ніж серед цих милих ідіотів, між яких немало й таких, які про свій ідіотизм і не здогадуються.
Шершун ішов та йшов, минаючи будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею. Отямився, коли
ebooksa