Соло бунтівного полковника. Вершина

— Приходьте, — несподівано для себе сказав капітан.

Піймав себе на тому, що чекає її. А Ельвіра все не йшла. Уже в

коридорі затихли кроки відпочивальників. Ельвіри не було. Більше капітан її в санаторії не бачив.

Наступного дня в їдальні за сніданком на тому місці, де донедавна сиділа Ельвіра, трапезувала якась жінка років шістдесяти…

…Генерал-прикордонник нічого не підозрював. Усе йшло, як і раніше. Ельвіра чудово робила свої домашні справи, була прекрасною матір’ю і вірною… донедавна — вірною дружиною.

Як і в кого Ельвіра дістала номер київського телефону капітана — загадка. Дзвінок пролунав у його кабінеті приблизно за півроку після того пам’ятного випадку в Сочі.

Діалог телефонний — короткий, але зрозумілий. Вона хоче його бачити й завтра вже виїжджає до Києва. Просить замовити готель і зустріти її.

Капітан, як виявилося, зробив це із задоволенням. Готель «Київ» став для неї і для нього на дві ночі чудовим пристановищем.

їм було гарно. Жодних слів кохання, навіть без особливих пестощів. Тільки шалений секс. Секс — до нестями, до запаморочення, до виснаження, до конвульсій замість оргазму.

Поїхала, нічого не сказавши, нічого не попросивши, нічого не пообіцявши…

Якось, перебуваючи у відрядженні в Москві, капітан зателефонував Ельвірі. Вона приїхала в готель, де він зупинився, сказала, що рада його бачити, але від інтиму відмовилася. Вона все розповіла своїй другій половині про стосунки з Богданом, назвавши ім’я і прізвище капітана, і пообіцяла чоловікові більше нічого подібного не робити…

Глава перша

Небезпечна щирість

1

Під ногами, відгукуючись дитинством, скрипів свіжий білий сніг. Таких снігів не було давно. Богдан Данилович Зорій ішов пухкою білою скатертиною, а з дитинства випливали інші сніги: великі, важкі, з заметами до дахів сільських хат. Згадалися колишні зими з крутими морозами, з дитячими розвагами, безтурботними мріями про неодмінно щасливе майбутнє. Коли все життя ще попереду. Коли навіть не задумувалися, яким воно буде. Те життя. Просто жили. Увесь світ — біля ніг: безмежний, добрий, передбачуваний. Ще не відчули на собі явної людської підлоти, хвороб, нещасть, горя, втрат. Це все теж ще було попереду. Десь там — далеко-далеко. Одне слово — в майбутньому. І тяжкі розчарування, і зради, і смерті рідних, і зневіра, і нелюбов.

Він добре пам’ятав заметілі, що вкривали снігом усе навкруги так, наче ніколи й не існувало чорної ріллі, вилинялої жовто-брудної трави…

В уяві Богдана Даниловича спливли снігові кучугури, які тоді так укрили їхню вулицю, що люди мусили ходити не у хвіртки, а просто через паркани. Зорій згадав, як у переддень весни з ентузіазмом і задоволенням, без жодного примусу санчатами вивозили з подвір’я на город важкий спресований сніг. Це щоб тала вода не підтопила погріб, де зберігалися буряки, картопля, морква, стояли діжки з квашеною капустою, засоленими огірками й помідорами. Попри ці потуги з вивезенням десятків тонн снігу в погребі завжди стояла вода, в якій плавало все, що там було, псуючись і викликаючи жаль та щем за даремно витрачені час і сили. І хоч виносили воду відрами, вона знов і знов прибувала, і знов і знов її виносили та виливали у двір.

А нині вже з десяток днів безперестанку сипле сніг: то дрібненький, колючий, що аж зривається на дощ, то лапатий,

з вітром і хурделицею, як сьогодні. А позаяк того снігу ніхто не думає прибирати навіть у столиці, здається, сніг от-от завалить і багатоповерхівки. Але ж і це — ще не той сніг. За містом — у полі, в лісі, в селах — ото сніг! Отам зима!