— Греко-католикам. Бо католиками були поляки, які й поневолювали українців. А ще й свої п’ять копійок уставляли гак звані москвофіли — агенти московського царя. У 1914 році, коли Львів здобули австрійці, вони в першу чергу «нейтралізували» москвофілів — боялися, що ті не лише пропагують російські цінності й агітують за царя, а й шпигують на користь Москви.
Але найцікавіше те, що коли російські війська драпали з Галичини, вони залишили безліч зброї і військового спорядження, але не кинули москвофілів, які ще там збереглися після австрійських чисток. Забрали своїх апологетів із собою на московщину, причому з сім’ями та майном.
До речі, є думка істориків, яка базується на конкретних фактах, що агентурні дані на «неблагонадійних» галицьких інтелігентів і греко-католицьке духовенство збирали й доносили окупаційним російським військам саме москвофіли. Знову ж таки українці закладали українців. А підсумок? Тільки в 1915 році, коли вкотре росіяни здобули Львів, вони арештували, познущалися, а потім і відправили ешелонами в Росію 15 тисяч представників галицької інтелігенції, зокрема й понад 400 осіб духовенства.
До цієї обойми тоді потрапив і Андрей Шептицький — греко-католицький український митрополит, з ім’ям якого буде потім пов’язана не одна подія в історії Галичини й загалом України протягом цілого півстоліття — аж до повоєнного часу. Маю на увазі — після Другої світової.
— Слухайте, Богдане Даниловичу, звідки такі глибокі знання? Ви ж не історик. Я не хотів вас перебивати, бо приємно послухати, як натхненно співробітник КДБ говорить про вічне «українське питання»; але я все те, що ви розповідали, знаю. І мушу констатувати — говорили ви більш-менш точно.
— Ну, можливо, десь щось і переплутав. До речі, я не співробітник КДБ. Я працюю в Службі безпеки України.
— Вибачте, але все ж приємно, що є в Службі такі люди. Бо іноді здається, що за українську справу вболіває лише стара наша інтелігенція, ті ж таки письменники. Це вони завжди стояли на сторожі українського слова…
— …і діла, — перебив Сашка Богдан Данилович. — Не всі й не завжди, як ти говориш, стояли на сторожі.
— Кого ви маєте на увазі?
— Та хоч би взяти Олеся Терентійовича Гончара, інших, так би мовити, патріотів.
— Чому ж «так би мовити»? Олесь Гончар — совість української нації. Я йому вірю, як нікому. Ну й що з того, що він прославляв комуністичну партію? Він фронтовик, бачив багато горя, а мусив писати про радянські будні з пафосом і не завжди правдиво — тоді часи такі були. Не вступиш до партії — не доб’єшся нічого. Та й ніхто не друкуватиме. Ось і мусили навіть прогресивні й думаючі письменники славити КПРС.
— А хто його примушував писати ось це, — Богдан підійшов до шафи, перебрав кілька книжок, розгорнув одну.
— «…Це вони, що проходили вишкіл душогубства під орудою гітлерівських головорізів, — почав читати Богдан Данилович, — вчиняли дикі розправи над львівською інтелігенцією, виловлювали на шляхах та полях радянських військовополонених та заганяли їх у концтабори; це вони допомагали вигублювати цвіт нашого народу, пакуючи в ешелони українську молодь, сотнями тисяч вивозячи з України юнаків та дівчат на каторгу до рейху. Засліплені люттю до радянських людей, чужорідні й чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці… І ці душогуби, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?
Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного…»
— Упевнений, що Олесь Терентійович думав зовсім по-іншому, — дещо розгублено прогугнявив Сашко.
— А що, лише він один писав такі гнівні рядки про «запроданців»? Будь ласка, — Зорій узяв з полички невеличку книжечку, погортав, знайшов потрібне. — Слухай: «Хай росте ненависть,
хай росте злоба — націоналістам горе і ганьба!» Знаєш, хто автор цього шедевра? Не буду мучити тебе: ці гнівні рядки наваяв не хто інший, як відомий борець за українську справу й людина, яка і чимало зробила для того, щоб Україна стала незалежною, Дмитро Павличко. Щоправда, цей вірш «Плачуть на Волині» він написав у далекому 1957 році. Але біля його скроні навіть у той час револьвера ніхто не тримав.
А можливо, і тримав. Дмитро Васильович теж усім своїм життям спокутував ті нікчемні рядки. Йому нічого соромитися, він заслуговує на повагу й шану.
— Не заперечую: я особисто знаю Павличка, не раз спілкувався з ним і дуже його поважаю. Але зараз мова не про те. Ми всі не святі, й оцінювати кожного нині треба не по словах його, а по ділах. Ми, українці, в цю скрутну для Батьківщини годину повинні об’єднуватися, а не шукати в чужім оці порошину, а у своєму й пенька не помічати. І основою в нашій боротьбі мають бути наші відмітні риси, які вирізняють нашу націю від інших.
— Що я чую, Богдане Даниловичу? Чи ви, бува, не агітуватимете мене зараз ідеями націоналістів?
ebooksa