У цій квартирі Аня прожила лише кілька днів, а потім її відвезли в глухе село Великопілля й поселили в сім’ї місцевого «активіста» Петра Красуляка. Сам глава сім’ї воював у лавах червоної армії проти німців, повернувся в рідне село з медалями, але без руки. Він агітував за колгосп, ходив з представниками району по хатах односельців, роз’яснював, погрожував. Син Красуляка, Микита, служив у «яструбках».
Перші ж уроки в школі виявили цілковите непорозуміння між молодим педагогом і учнями. Попри те, що Аня була вчителькою молодших класів, діти кепкували з кожного її слова, вимовленого не так, як говорять у селі.
Якось Аня поверталася зі школи додому, і її перестрів незнайомець. Він відверто, не ховаючи очей, сказав: «Дівчино, їдь звідси. По-доброму. Ти тут не потрібна.
А то…» Потім були записки з погрозами й вимогами їхати з села.
Коли на деревах з’явилися перші жовті листочки, глупої ночі в село завітали упівці. У першу чергу вони навідалися до Петра Красуляка. Коли всю сім’ю вигнали з хати, до Ані, що забилася в запіччя, підійшов високий юнак, міцно взяв її за руку і суворо сказав: «Ходім». Аня не опиралася. На вулиці прохолодно, але дівчина цього не відчувала. їй просто було дуже страшно. Хлопець повів її кудись подалі з двору, посередині якого невеличкою збитою купкою мовчки сиділи злякані Красуляки: глава сім’ї, його дружина, невістка та трирічний онук.
Коли Аня з хлопцем відійшли метрів на сто, позаду почулися розпачливі жіночі крики і голосний плач дитини, які за кілька секунд припинилися.
— Тобі наша боротьба ні до чого. Ти тут не з власної волі. Та й люди про тебе поганого не кажуть. Не встигла ти ще накапостити нашому краю. Це тебе зараз і врятує. Як тебе звати? — вони підходили до лісу.
— Аня, — промовила тихо.
— Ганна, значить. Навіть імена вам москалі свої присобачили, — хлопець зупинився, розвернув за плечі до себе дівчину й пильно подивися їй в очі. — А ти, здається, не дуже-то й боїшся?
— Ні, трішки боюся.
— А чому — трішки? Я ж можу з тобою зробити, що захочу. Он який я великий і грізний.
— Не знаю, мені чомусь здається, що ви гарний і справедливий.
— Чому це тобі така блаженна думка прийшла в голову? — роздратовано запитав хлопець. — Не здогадуєшся, що було кілька хвилин тому в дворі комуняки, де ти жила?
Аня опустили очі й заплакала. Хлопець мовчки дивився на тієї. За якийсь час дівчина трохи заспокоїлася і, ще схлипуючи, промовила:
— Могли б і мене там, разом із ними…
— Я ж сказав — не час. Я зараз відведу тебе в інше село, там у мене є вірні люди. Вони відправлять тебе до Львова. Підеш у відділ освіти й попросишся додому. Якщо не погодяться, попроси, щоб залишили тебе в місті. Хоч бий у районному.
Вони йшли лісовими стежками години зо дві. Нарешті показалася невеличка хатка, вікна якої не світилися. Хлопець тихенько постукав у шибку.
— Це Крук, — промовив.
Двері тихо рипнули, й Аня з хлопцем опинилися в невеличкій кімнатці з земляною підлогою. Позаяк світла не засвічували, Аня навіть не бачила, з ким пошепки спілкувався її рятівник.
— Надіюся, більше ми не зустрінемося, — сказав сухо хлопець. — Будь здорова».
ebooksa