— Сашку, я просто озвучу кілька аксіом чи постулатів, які не потребують доказів, бо історичними фактами вже доведені. Перший і найголовніший постулат: українці як народ і Українська держава як така ніколи, наголошую — ніколи не прагнули захопити чи загарбати чужі території або в’ярмити інші народи. Повторюю втретє — ні-ко-ли! А всі наші сусіди тільки те й робили: Російська держава весь історичний час створювала імперію, розширювала її, захоплювала нові території. Польща прагнула мати свою державу «від моря до моря». Литва, Австрія, Франція, Іспанія, Португалія, римляни, греки, перси, німці — усі намагалися поживитися за рахунок сусідів. Українці ж завжди мріяли про власну державу на її етнічних територіях. І в ті рідкісні часи, коли така держава існувала, вона лише захищалася від нападів загарбників. При цьому не завжди вміло.
Другий постулат: українці ніколи не виявляли ненависті до інших народів. Навіть найправіші націоналісти, закликаючи до
боротьби з великодержавним шовінізмом деяких сусідів, мали на увазі панівні кола, а не народ. Почитай ідеолога українських націоналістів Дмитра Донцова. У його численних працях не знайдеться жодного слова ненависті до іншого народу. Жодного слова! До жодного народу!
Богдан Данилович замовк, мабуть, відчуваючи, що сьогодні він навіть переборщив. З доброго дива — виплеснув на бідного Сашка стільки емоцій, стільки слів! Той сидів мовчки, не в змозі до кінця осягнути того, що діється в невеличкій кімнатці, яка є власним житлом ось цього незвичного кадебіста, хоча він і проти того, щоб його так називали.
— Знаєте, Богдане Даниловичу, що спало мені на думку тоді, коли ви так натхненно розповідали про патріотизм і об’єднання українців? — письменник підвівся.
Зорій пильно дивився в очі Сашкові Теслі, намагаючись вгадати його думки і водночас боячись їх прочитати. А письменник, не відвівши очей, спокійним і навіть тихим голосом промовив:
— Я уявив, як ваші попередники-енкаведисти в 1939-му, а потім і в повоєнні роки відправляли ешелонами західноукраїнську інтелігенцію до Сибіру, — Сашко зробив невеличку паузу, а потім голосно й виразно, наче на уроці в школі чи на сцені, почав декламувати:
Богдан Данилович дивився круглими очима на Сашка, не зовсім розуміючи, що відбувається. А Тесля перевів погляд на книжкові полички, потім повільно підійшов до вхідних дверей і, повернувши лише голову до полковника, тихо промовив:
Це — теж Павличко…
Люди з архіву
Явочна квартира, яку Зорій спеціально організував для зустрічей з полковником Денисом Юрійовичем Файловим, була неподалік від метро «Арсенальна». Сюди зручно добиратися і Богдану Даниловичу, і офіцерові, який виконував завдання Зорія, перебуваючи «під дахом» у Державному управлінні справами Президента, що неподалік на вулиці Банковій. Для стовідсоткової конспірації на цій явочній квартирі Зорій не приймав жодного з його численних агентів.
Богдан Данилович підшукував квартиру ретельно і своїм вибором був задоволений. Поки Зорій з Файловим добиралися до потрібного будинку, мали змогу не раз перевіритися, чи немає хвоста, а виявивши зовнішнє спостереження — могли відірватися від нього й непомітно прослизнути до під’їзду.
Улаштувавши Файлова у штат ДУСІ, Зорій з ним зустрічався регулярно й доволі часто. Інформація, яку надавав Денис Юрійович, була цінною. Зорій використовував її, не лише аналізуючи події у найвищих ешелонах влади України, а й коли вивчав певних осіб, їхні дії та особливо плани. Сьогодні два полковники зустрічалися з ініціативи Файлова. З обумовленої фрази випливало, що він має інформацію, яку треба терміново розповісти Зорію.
Вони не були друзями й навіть не приятелювали. Та й на службі зустрічалися рідко. Але Зорій вибрав саме Файлова на цю відповідальну роль радше за відчуттям, ніж за інформацією з його службових документів, за якими переважно й добиралися в Службі кадри на ту чи іншу посаду. Щось було в цьому вже літньому чоловікові таке, що єднало його з Богданом Даниловичем. Зорій відчував: дані з послужного списку Файлова і його біографії — лише дещиця з того, що насправді являв собою Денис Юрійович. У цьому ще більше переконався Зорій, коли на одній з попередніх зустрічей на якесь просте запитання особистого характеру Файлов не тільки не відповів, а й швидко перевів розмову на зовсім іншу тему.
— Добрий день, Денисе Юрійовичу! Що трапилося? — подавши руку Файлову, відразу ж узявся до діла Зорій.
— Не дуже приємні новини, — замість привітання почав Файлов, тиснучи руку Зорієві. — Я отримав інформацію від агента, якого завербував спеціально з найближчого кола глави Адміністрації Президента. Виявляється, вже тривалий час люди Талимеризіби не лише спостерігають за генералом Шершуном, а й чинять йому всілякі підлоти. Зокрема, це стосується сім’ї генерала. Не виняток — ті негаразди, які трапилися з його сином Володимиром, теж справа рук людей Талимеризіби.
— Про які неприємності ви кажете? — здивовано запитав Зорій.
ebooksa