2
«Аня вийшла у двір. Позад неї рипнули двері. Тільки-но Остап повернувся на цей звук і, побачивши дівчину, підхопився з ослінчика, як хазяїн хати після карколомного й майже нелюдського стрибка опинився за спиною енкаведиста, схопив обома руками автомат, що висів у того на грудях, і сильно притис ним його шию до своїх грудей. За кілька хвилин тіло Остапа зм’якло й опустилося на землю.
Це все трапилося так швидко, що Аня навіть не второпала, що відбулося. Вона ще кілька секунд постояла, як німа, а потім перед її очима все попливло, і дівчина осіла на землю.
Опритомніла від того, що хтось хлюпав на її обличчя водою й злегка ляскав долонею по щоці. Розплющила очі. Жінка і чоловік сиділи на табуретках біля ліжка, на якому лежала Аня.
— Слава Господові, очуняла! — жінка спочатку витерла рушником обличчя дівчини, потім свої руки. — Де ж ти, дитино, взялася на нашу голову? Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Як хоч тебе звати?
— Аня, тобто, як сказав Крук, Ганна.
— Ой, леле! Мироне, вона навіть знає, як його звати.
Він тобі ся відрекомендував, чи що? — жінка кинула погляд на чоловіка.
— Ні, я просто чула, як він промовив це, коли стукав до вас у вікно.
— Ох, молодь-молодь! — з якимсь жалем чи, може, сумом промовив чоловік. — Хоч говори, хоч плюнь. Та
ще як побачать гарну дівку — взагалі мізки кудись нижче спини перетікають. Та вже ж нічого не вдієш. Що трапилося, то трапилося. Тепер треба думати, як нам виплутуватися.
Аня підвелася, спустила ноги додолу. Миттю промайнули перед очима останні події: жінка з пістолетом у руках, хазяїн, який душить Остапа, енкаведист, що вдарився головою об лаву. Дівчина обвела кімнату поглядом — окрім них не було нікого.
— А де…?
— Лежать обидва у хліві, — чоловік підвівся з табуретки, підійшов до столу, сів на лаву. — Жінко, давай наостанок поїмо вдома та й почимчикуємо до контори. Іди й ти, дівчино, теж поїж, бо невідомо, що з тобою далі буде, — сказав. А потім, глянувши на дружину, додав:
— Та й у нас попереду, мабуть, раю не передбачається, — він знову перевів погляд на Аню. — Поки Стефанія щось приготує, вислухай-но мене. Ти, жінко, теж одним вухом слухай. Багато залежить від того, як і що ми будемо говорити спочатку в конторі, а потім… А потім там, куди заведе доля. Ти, Ганно, здається мені, непогана людина. Погано інше: ти, мабуть, ще не навчилася брехати. А прийдеться…»
З
Прапорщик Вареник знав, коли з полковником Зорієм ризиковано навіть пробувати завести розмову. Мовчав і Богдан Данилович. Ось і їхали з Пирятина мовчки.
Зорій мав чудову пам’ять. Він міг запам’ятати безліч потрібних фактів, прізвищ, імен, номерів телефонів, машин. Але найголовніше, що притаманно його пам’яті, так це пам’ять на голоси. Навіть коли Богдан Данилович не чув чийогось голосу багато років, він і по телефону його пізнавав з перших же звуків. Ще краща пам’ять у Зорія зорова. Якщо він хоч раз побачив щось написане на папері, воно відкладалося в його голові назавжди. Здавалося, він уже про щось давно забув, але в певну мить звідкись із глибин пам’яті виступали саме ті дані, що були потрібні.
Цього разу особливі можливості пам’яті Богданові Даниловичу не знадобилися. Полковник добре знав того, хто зараз лежав ось тут перед ним у посадці. Лежав нерухомо між старих, напівтрухлих, облізлих осокорів. А решта — припущення Зорія при сторонніх щодо особи померлого — театр. Зорій же вважав себе непоганим актором.
І лише витримка, вироблена роками служби, не видала цього перед колегами. їм і не треба знати, що Денис Юрійович Файлов — саме та людина, яку Богдан Данилович увів у Адміністрацію Президента для участі в операції. Більше того, Зорій зовсім недавно бачився з Файловим. Саме на останній зустрічі Денис Юрійович, наче передчуваючи трагедію, розповів приголомшливі речі. І тепер залишалося тільки здогадуватися, хто й за що знищив співробітника спецслужби. Піти на таке могли тільки «серйозні» люди й лише з дозволу чи вказівки дуже високих осіб. Можливо, навіть першої особи держави. Або, принаймні, його правої руки.
ebooksa