— Говорено ж — пізно вночі прибилася, сказала, що заблукала.
Аня стояла й не могла зрозуміти, чому ні ось ця жінка, ні її чоловік не скажуть правду? Варто ж розповісти, що Аню привів повстанець, ще й для підтвердження назвати його ім’я, і всі проблеми було б вирішено. Але люди, що дали їй притулок, чомусь уперто в цьому не зізнавалися.
За вікном пролунала коротка автоматна черга. Жінка наче підплигнула, спробувала відштовхнути чоловіка з пістолем, але той вправно відсторонився і схопив її за хустину разом з волоссям. Жінка зойкнула, рвонулася, але тут же впала на долівку. Важкий чобіт чоловіка відчули спочатку жіночі груди, потім живіт, потім спина… Вона вже не кричала, тільки якось гохала після кожного удару.
Аня раптом округлила очі, вишкірила зуби і, мовби вовченя, плигнула на озброєного чоловіка. Вона не знала, що треба робити. Аня ніколи в житті ні з ким не те що не билася, а й не боролася. Але раптовість зробила своє діло. Дівчина збила чоловіка з ніг, і він, падаючи, вдарився головою об лаву. Потім якось дивно смикнувся, потім ще раз — і завмер.
Жінка повільно підвелася й пильно подивилася на Аню. Та стояла з розплющеними від страху очима, руки її тряслися. Та що руки-її всю лихоманило. Піднявши пістолета, що лежав поруч із чоловіком, жінка тихо прочинила двері й зробила знак Ані, щоб та йшла за нею.
У сінях вони прислухалися. Жінка присіла й припала очима до щілини між клямкою й запором. Випроставшись, вона прошепотіла Ані в самісіньке вухо:
— Я передбачала, що так має бути. На ослінчику спиною до нас сидить — як його — Остап, а мій чоловік стоїть навпроти нього. Живий і здоровий. Поясню все потім, скажу лише — це ніякі не повстанці. Той, що в хаті, мабуть, уже сконав. З ним ще можемо якось викрутитися, бо він сам ся занапастив. А от якщо я уб’ю другого, тоді енкаведисти нам не пробачать. Хоча й так ми впали в тісну дірку…
— А при чому тут енкаведисти?
— Ти що, не зрозуміла, що це вони й є?
— Як? Що ви говорите? — прошепотіла Аня. — Вони ж у формі повстанців!
— Йой, дівчинко, чого тебе занесло в наш край? Гаразд, потім поговоримо. А зараз головне, щоб той другий не постріляв з переляку нас усіх. Зробимо
так: ти виходиш надвір і кажеш енкаведисту, що, мовляв, його побратим наказав Остапові завести мого чоловіка назад до хати, а тобі — залишатися на вулиці й чекати подальших наказів. А я постараюся тут у сінях його чимось оглушити. А якщо не вийде, тоді я його вб’ю. Не вперше.
Дівчина не перечила. Але тільки-но вона прочинила двері, трапилося те, чого не чекали ні Аня, ні жінка».
Глава четверта
Мертвим наказано мовчати
1
На черговій вибоїні автомобіль трясонуло так, що мало не вискочила передня підвіска. Неначе їхали не трасою Київ-Харків, а десь на периферійній шосейці між Гадячем і Лебедином.
— Ну й дороги, трясця його матері! — полковник Зорій чортихався, сидячи поруч із водієм. Прапорщик Гена тиснув на акселератор і вправно крутив сюди-туди баранку, але не завжди встигав учасно зреагувати на вибоїни, що зненацька плигали під колеса то зліва, то справа. Як завжди, після морозів і весняної розквасі українські дороги мали такий вигляд, наче над ними активно попрацювала ворожа авіація. За тиждень-другий дорожники позалатують ями, кидаючи асфальт просто у воду, загладять-закатають і забудуть до наступної весни. І все повториться знову. Українські проблеми дурнів і доріг нічим не відрізняються від російських. Класика…
— Розучився по-людськи їздити, товаришу полковнику! — Гена жбурнув машину вбік, і вона мало не злетіла з дороги. — Ви ж завжди: «потихеньку, потихеньку, тихіше їдеш — далі будеш». Практика потрібна в усьому. їздимо по київських пробках: дир-дир, дир-дир. А ось треба придавити — і вже аж руки трясуться.
ebooksa