— Хай спасибі скажуть, що відразу не пустили в розпил. Просто в начальства вималювалася інша ідея, і Косаки тут — зайві. Головну роль у нашій акції повинні відіграти ви, Анно.
— Я? Яку роль? У чому? — дівчина щиро здивувалася.
— Ми розкажемо всьому краю, а можливо, й усій Україні, як проста вчителька сміливо бореться з клятим націоналізмом. Не злякалася озброєних бандитів і разом з іншими патріотами знищила двох членів У ПА, які не давали мирним людям будувати світле майбутнє.
— Але ж ви знаєте, що то були… — Аня заклякла й наступні слова застряли їй у горлі. Вона злякалася, що зараз могла підписати собі смертний вирок.
— Ну-ну, далі, — капітан уважно дивився дівчині в очі. — Що ми повинні знати?
— Та нічого, — отямилася Аня. — Я просто хотіла запитати, що мені далі робити. Повертатися ж назад у Великопілля, здається, вже не варто. Та й боюся. Якщо ви відпустите, я б хотіла проситися в обласного начальства, щоб мене залишили працювати у Львові. Або хай направлять у якесь районне містечко.
— Гаразд, вважайте, я вам повірив. А тепер слухайте мене уважно. Усі папери вже готові, з начальством погоджено, ми вас відпускаємо. Лише за умови, що погоджуєтеся на співпрацю з нами.
— Яку співпрацю? — злякано спитала Аня.
— Ну, я ж вам пояснював: будете у нас героїнею. Виступатимете перед людьми на різних зборах, мітингах…
— Мітингах? — перебила капітана дівчина.
— А що, не зможете? Чи не хочете? То ми можемо повернутися до розмови, кого саме ви з Косаками вбили…
— Ні-ні, я згодна. І куди мені тепер оце сьогодні йти?
— Я вас відвезу додому. Так-так, не дивуйтеся, у радянської влади до героїв ставлення особливе. Будете жити в окремій квартирі, і про роботу вашу ми подбали. Працювати будете в обласному відділі народної освіти. Завтра там вам усе розкажуть. А от як і де розповідати про те, що сталося в Криничках, ми вам потім роз’яснимо.
Аня слухала цього молодого, як їй здалося, самовпевненого хлопця і ще нічого до пуття не могла второпати. Чи це поки що гра, і з нею ось-ось вчинять зовсім по-іншому, чи цього разу минулося? Якби ж то так збулося, як обіцяє капітан».
7
Раптовий уранішній дзвінок Богдана не стривожив. До таких дзвінків за роки служби полковник звик, тому, прокашлявшись і видавши вголос кілька звуків, спокійно взяв слухавку.
— Алло!
У динаміку затремтів непевний голос:
— Богдане Даниловичу, це Сашко…
Полковник ледве впізнав голос письменника Теслі.
ebooksa