— Привіт, Олександре. Слухаю.
— Треба терміново зустрітися, — якось кволо, але водночас тривожно звучав голос Сашка.
— Але я ще навіть не прокинувся. Та й на роботі маю бути за півтори години — о дев’ятій нарада у начальства.
— До біса нараду. Молю: приїздіть на станцію метро «Арсенальна». Чекаю у кав’ярні, де ми раніше часто зустрічалися.
— Ти можеш до пуття пояснити, що трапилося?
— Приїдете — самі побачите.
Богдан мав їхати. Хоч вони із Сашком останнім часом підтримували суто приятельські стосунки. В агентурній роботі, яку раніше здійснював Сашко за завданням Богдана
Даниловича, потреба нині відпала, бо те все, що колись мало знак мінус, нині дуже швидко оберталося на плюс. Ті люди, за якими пильне око кадебе цілодобово наглядало, як за явним або потенційним ворожим чи неблагонадійним елементом, нині мали авторитет «совісті нації», двигуна демократичних перетворень, на них зважали як на національні фетиші, молилися, як на святі ікони.
Попередивши на службі, що не буде на нараді, Богдан Данилович швидко зібрався й поїхав на метро до названої станції. Уже майже по-літньому пригрівало сонечко, і Зорій, хоч і стривожений дзвінком Теслі, із задоволенням їхав на зустріч.
Біля «Арсенальної», як завжди, багатолюдно. Тут повідкривалися всілякі торгові точки — від страхітливих генделиків до респектабельних ресторанів і затишних кафе. Стало модно розміщати торгові точки в підземних квадратах переходів, майданів, у колись захаращених і смердючих підвалах житлових будинків.
Приватизація, що, як буревій, пронеслася Україною в 90-ті роки минулого століття, породила більше запитань, ніж відповіла на головне з них: що чиє? Здійснена відповідно до чинних тоді в країні напівзаконів, приватизація об’єктів господарювання, що належали на той час державі, відразу розділила українців на кілька сортів: тих, які встигли урвати великі об’єкти (заводи, фабрики, колгоспи-радгоспи), тих, які прихопили невеличкі об’єктики (магазини, дитячі садки, піонерські табори тощо), і тих, які отримали тільки ваучер, а разом з ним і велику дулю.
Богдан Данилович зайшов до кафе, в якому вони не раз із Сашком насолоджувалися чудовою запашною кавою, іноді дозволяючи собі побавитися «наповнювачем». Так досвідчені чекісти у розмовах між собою називали п’ятдесят грамів коньяку, що замовляли нашвидку в забігайлівках, і які, для конспірації, бармен наливав у філіжанку з кавою. Робили це вони не часто, але Сашкові таке визначення комбінації двох популярних напоїв подобалася.
Зорій оглянув невеличкий зал, але Сашка не побачив. Полковник замовив каву й сів за вільний столик. Характерною особливістю цього кафе було те, що в ньому весь
час звучала музика минулих років. Можливо, хазяїн кафе чи бармен був справжнім меломаном, який любив серйозну музику, а не сучасну безголосу попсу, або, як зневажливо висловлюється син Зорія, «співочі труси».
Ось лунає пісня «Путники в ночи» англійською мовою. Голос Мусліма Магомаєва, улюбленого співака Богдана, тремтить, відчувається, що не вистачає дихання. Як чути, що співає людина похилого віку! Щоправда, який з Магомаєва старик? Але ж голос… Не те! Тепер зрозуміло, чому так рано пішов зі сцени найпопулярніший співак Радянського Союзу. Богданові так шкода свого кумира. Слова наче випльовує. Хриплинка курця. Музичний супровід, як і раніше, потужний: оркестр, скрипки, литаври. А Магомаєв — не той. Краще б він цього ніколи не чув, цих «Путников в ночи». Англійською. Хай би Магомаєв залишився той, зі своєю Мелодией» чи «Сердцем на снегу»…
І раптом… Богдан Данилович чекав чого завгодно, але те, що він побачив, його вразило. Перед ним стояв Сашко Тесля. Ні, це був не він. Це була жалюгідна його подоба.
ebooksa