— Що, продалися совітам? — несамовито заволав той, хто стягував Аню з печі, звертаючись до чоловіка і жінки. Він був одягнений у такий самий однострій, як і той, що стояв біля дверей з автоматом, тільки в руці тримав пістолет. — Дали притулок східнячці? — Він підскочив до столу й ударив чоловіка в обличчя навідліг. У того з носа бризнула кров.
— Прибилася пізно вночі, каже — заблукала, — хазяїн узяв зі столу якусь ганчірку, приклав до носа. — Навіть не знаємо, як звати. Не залишати ж на вулиці — людина все-таки.
— Людина, кажеш? — знову кулаком у розбитий ніс. — Знайшов людину. Ці кляті москалі нас знищують, як куріпок, а ти з ними заодно?! — кричав. — Мабуть, і в партію вже вступив? А ти чого мовчиш? — враз ударив у обличчя жінку. Та мовчить, тільки намагається зупинити кров, що закапала з губи просто на стіл. — Наші давно заходили?
— Про кого ви? — чоловік і далі тримався за розбитого носа.
— Ах ти ж, наволоч! — гаркнув допитувач. — Зараз ти мені розкажеш, хто для тебе свої. — Чоловік знову відчув його кулак на своєму обличчі. — Уже справжніх борців за незалежну Україну не визнаєш?
— Я простий селянин. Я вмію працювати. Більше мене нічого не цікавить.
— Тепер цікавитиме. А як ще хоч раз даси притулок совітським посіпакам — начувайся. Якщо ж допомагаєш нашим хлопцям, то так і скажи. Тоді шана тобі й хвала.
Чоловік мовчав, лише непомітно кидав косяки на Аню, наче хотів їй щось сказати, про щось попередити. Аня
ж нічого не розуміла, що відбувається, лише мовчала й боязко переводила очі з одного чоловіка на другого.
— Гаразд, будемо вважати, що ви все зрозуміли. А ти, — звернувся він до жінки, — приготуй нам у дорогу щось попоїсти. Цю шльондру ми заберемо з собою. Трішки пограємося, а тоді — до дуба. Ми хлопці молоді, воюємо за волю народу українського, і нам потрібна розрядка. Тим більше, що москалів треба вчити, щоб не лізли на нашу землю.
— Я — українка, — якось незвично сміло для самої себе голосно сказала Аня.
— Українці воюють із совітами, всі інші — вороги українського народу. Може, ще скажеш, що ти націоналістка?
— Ні, я не націоналістка. Я радянська людина.
— Дівчино, помовч, — хазяїн сплюнув кров’ю собі під ноги.
— Ах ти ж блядь! — зарепетував той, що з пістолем. — Ну, ось ти й договорився. Остапе, виведи його й шльопни у дворі, — повернув голову до дверей.
Чоловік з автоматом підскочив до хазяїна, схопив за комір сорочки.
— Пашол! — крикнув у саме вухо.
Чоловік повільно підвівся й спокійно поплентався до дверей.
Коли вони вийшли, чоловік з пістолетом підійшов до столу й сів біля жінки.
— Якщо не хочеш за ним — розказуй, хто й коли привів цю дівку до вас. Тільки правду кажи, а то миттю випроводжу за твоїм чоловіком.
ebooksa