Соло бунтівного полковника. Вершина

Слава великому другові українського народу — Маршалу Радянського Союзу товаришеві Сталіну!

Смерть німецьким окупантам!

ГОЛОВА ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ PCP М. Гречуха

ГОЛОВА РАДИ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УКРАЇНСЬКОЇ PCP М. Хрущов

12 лютого 1944 року м. Київ

Війна вже закінчилася, а її змушують передруковувати це старе звернення, наче нового, відповідно до сучасного моменту, не можна придумати? Чи ліньки? Мовляв, скільки там тих недобитих вояків по лісах залишилося? Мізерія. Зійде, мовляв, і мотлох. А можливо, і є якісь нові звернення, та Аня про них не знає?

Але чому ж усе-таки люди йшли у ліси, а дехто й дотепер залишається там? Невже тільки тому, що їх змушують силою? І той хлопець, Крук, з чорними, як смола, очима… Аня не раз ловила себе на тому, що думає про хлопця. І не лише через те, що так досі й не зрозуміла, чому він залишив їй життя? Чи ж сам так вирішив, чи такий мав наказ? І цікаво, що він сказав би про цю листівку, й чи взагалі читав її? Де він тепер, із ким воює, кого вбиває? А можливо, він і не вбиває зовсім, а вимушений ходити по лісах невільно?

Якби її воля, Аня усе зараз кинула б і полетіла б додому, до мами, до рідних місць. Як удома гарно, як мило й затишно! І — все зрозуміло. Тут, куди закинула її доля, а може, просто чиясь недружня примха, Ані погано. Млосно. І все, як у дзеркалі, тобто навпаки. Усі плюси: молодість, жага життя, наснага щось творити, будувати, вчитися, тут, на цій чужій землі, обернулися на мінуси.

Так, чужа земля, чу-жа!»

Глава п’ята

За гріхи наші

1

— Довго ж ви їхали, Богдане Даниловичу, — з неприхованою іронією сказав Сашко Тесля. Голос його вібрував незвичним тремоло, схудле сірого кольору обличчя з павутинними сіточками біля очей і глибокими зморшками на лобі нагадувало обличчя старої людини. І погляд — колючий і злий.

Зорій оторопів. Не бачилися вони лише кілька місяців. За такий короткий час — і так змінитися?

— Сашко, що трапилося? — це питання прозвучало зовсім нелогічно, формально і відгонило нещирістю.

— А буцім не видно! — нахабно кинув Тесля. — Доки ви сюди добиралися, мені було дуже кепсько. Думав — дочекаюся, витримаю. Не дочекався, не витримав. Зараз мені вже краще, потроху попускає. Але не думайте, що я покликав вас скласти мені компанію. Останнім часом я п’ю благополучно і сам. Просто мені більше нікому поскаржитися, поплакати в жилетку — ніхто не зрозуміє. Чи, може, піти до Цюби? Іван Миколайович — прекрасні і людина, зрозуміє і, можливо, простить, — очі Сашка І положилися.

Олександре, припини! — суворо сказав Зорій.

Ось і ви не даєте мені висловитися. А я ж це все ношу в собі роками, — письменник сів на стілець. — Як він на мене тоді подивився, — Сашко наче говорив сам до себе, — як подивився. Я цього погляду не забуду ніколи. Хіба ж він дурний? Хіба ж пін нічого не зрозумів? Після того випадку ми жодного разу по бачилися. Я боюся навіть близько підходити до Спілки письменників, щоб випадково не зустріти його. І він мені не телефонував, не запросив на жодний із заходів, що десятками проводяться у Спілці.

— Про що ти говориш, про який випадок? — Зорій починав здогадуватися, що за той час, поки вони не бачилися, щось відбулося. І про те «щось» полковник не знає. — Сашо, я прошу тебе, розкажи мені, що сталося? Ти ж чогось покликав мене? Значить, сподіваєшся, що я можу чимось допомогти? Мені боляче на тебе дивитися…